Глава 5 Може вип'ємо кави?

Олег запхнув мокрі триста гривень у сумку від ноута, закинув її на плече і кивнув у бік ескалатора:
— Спущуся за кавою, там на першому поверсі від генератора варить. Йдеш?

— Іду, — Тома знизала плечима.

Ескалатор їх спустив, навколо люди все ще намагалися виловити хоч якусь паличку зв'язку. На касі Олег кивнув і дав ту саму мокру сотку за пельмені.
— Дві великі чорні. Без нічого.

Тома забрала стаканчик:
— Вгадав. Якраз хотіла без сиропів.

— Та я просто сам іншу не п'ю, — Олег мотнув головою в бік столів біля вікна фастфудів. — Сядемо там.

Сіли поруч. За склом — звичайний сірий день, машини їдуть, пішоходи човгають. Типовий міський бах десь на околиці, до якого всі звикли. Тома сьорбнула гаряче і скосила очі на його сорочку. Олег помітив це, сіпнув плечем і почав сильніше закручувати кришку на стакані, хоча вона й так сиділа щільно.

— Про позавчора... — Тома покрутила каву в руках. — Я, мабуть, перегнула.

— Давай не починати, — Олег виставив долоню, навіть не підводячи очей від столу. — Ми розійшлися, кожен зробив висновки. Тим більше ми взагалі одне одного не знаємо. Позавчора сталася та безглузда аварія на дорозі, розрулили ситуацію, розсралися і все. Розійшлися як нормальні люди.

— Ну так, всього лише аварія, — Тома хмикнула, розглядаючи його профіль. — Але ти сидиш і дуєшся. Навіть не дивишся на мене. Це через пельмені?

Олег повернув голову. Ліве око в нього все ще трохи сіпалося після презентації, під очима — чіткі синяки від недосипу. Виглядав паршиво, сорочка сиділа мішкувато, і зараз він взагалі не був схожий на впевненого айтівця, яким намагався здаватися.

— Мені треба, щоб сервер піднявся, — сухо буркнув він і застукав пальцями по столу. — Презентація завалена, графіки мокрі. Якась дичина.

— Та ладно тобі, зате заробив триста гривень, — Тома всміхнулася. Посмішка була трохи крива, але напругу збила. — Буде чим за каву розрахуватися.

Олег подивився на її руку — вона підняла її до шиї й нервовим рухом торкнулася тонюсінького ланцюжка з кулоном-сердечком, у якому поблискував маленький камінчик. Вона завжди так робила, коли почувалася не у своїй тарілці. У простій зеленій футболці, з акуратним макіяжем, який зараз трохи підкреслював її втомлені очі, вона здавалася абсолютно чужою, але чомусь сиділа тут з ним, а не пішла геть.

Тут на екрані його телефона вискочило сповіщення — пробився внутрішній вайфай ТРЦ. Олег вчитався в текст, і його обличчя витягнулося.

— Ну що там? — Тома подалася вперед. — Приліт?

Олег мовчки поклав телефон на стіл екраном догори.

-Ні, моя дівчина 

-Ой, пробач - зніяковіло сказала Тома, а потім спеціально поглянувши на час почала швидко збиратися