Глава 2 Ранок починається (не) з кави

Ранок Тамари починався з шаманства і загроз. Вона стояла посеред кухни в довгій футболці «Не чіпай, уб'є» і люто тупала босими п'ятами по паркету. Це були її «первісні танці» — швидкий ритуал для розгону лімфи та збереження залишків здорового глузду.

— Тільки спробуй мені знову виплюнути піну повз чашку, — Тамара ткнула пальцем у кавомашину. — Відвезу на утилізацію. Особисто.

Машина ображено загарчала, але налила все як треба. Тамара повернулася до підвіконня, де в горщику сидів засохлий кущ фікуса.

— Ну і чого ми чекаємо? — спитала вона рослину, крутячи срібне сердечко на шиї. — Рости давай, не псуй мені статистику.

З холодильника безшумно злетів Сидор. Трилапий кіт-симулянт пройшов два кроки на чотирьох лапах, вчасно схаменувся, піджав праве стегно і жалібно звалився на бік, натякаючи на голодну непритомність.

— Акторе без Оскара, вставай, — Тамара навіть не повернулася. — Корм у мисці. І припини ховати четверту лапу, я бачила, як ти нею муху ловив.

Кіт миттєво воскрес і похрутів сухарями.

За вікном звично і нудно завивала сирена повітряної тривоги. Коли ППО за вікном коротко гупнуло, Тамара навіть не здригнулася. Вона спокійно сіла на стілець, увімкнула на телефоні тридцять сьому серію турецького серіалу і за хвилину сама шмигнула носом. За долю ридаючої під зливою турчанки вона переживала набагато сильніше, ніж за шахед, який щоночі шукав у їхньому районі якусь будку.

Екран мигнув. Поверх серіалу висвітилося: «Мама».

— Привіт, Томо. Ну й гупнуло щойно, прокинулися з батьком, тепер не спиться, — видихнула в трубку мама. — Ти як там, усе нормально?

— Привіт, мам. Та все тихо, каву п'ю, — Тамара переставила чашку. — Навіть шибки не дрижали. Батьку тиск поміряй на всяк випадок.

— Та поміряла вже, нормальний. Ти мені краще скажи, що там за історія на перехресті вчора? Інна каже, ти їй скидала фотку якогось погнутого байка. Ти кудись влетіла?

— Ай, мам, дрібниці. Хлопець переді мною різко перелаштувався, я його наздогнала трохи. Він вискочив, почав качати права про свій дорогий пластик і погрожувати поліцією. А в самого дзеркало на синій ізоленті тримається. Коротше, нервовий айтішник під дедлайном. Я йому дві тисячі скинула на карту, щоб час не втрачати, і роз'їхалися.

— Оце так вечір, — у розмову гучно вклинилася старша сестра Інна, яка, судячи з шелесту паперів, збиралася на роботу. — Слухай, Томо, раз ти така багата, що розкидаєшся двома тисячами на дорозі, підкажи краще своєму племіннику, яку кавомашину додому обрати. Твій Артем знову пів ночі моніторив свої робочі графіки, каже, що без нормальної кави його аналітика скоро загнеться.

— Нехай п'є розчинну, аналітик, — гукнув з глибини кімнати 22-річний Артем. — Томо, привіт! Не слухай її. Мама вважає, що якщо я працюю за комп'ютером, то просто картинки розглядаю. Слухай, якщо у вас у ТРЦ касовий софт буде знову виснути через нове оновлення — набери мене, я гляну код. Бо ваші місцеві системники там такого накрутять, що потім тиждень розгрібатимете.

— Домовилися, Артеме, ловлю на слові, бо у нас сьогодні якраз нарада щодо цього, — посміхнулася Тамара. — Лєра поруч? Дай їй трубку на секунду.

За мить у слухавці почулося сонне і незадоволене бурмотіння 14-річної племінниці:
— Ну що, Томо? Сьома ранку, навіщо так голосно говорити?

— Лєро, я бачила твій вчорашній кружечок у Телеграмі. Штани нормальні, оверсайз тобі пасує. Але якщо я ще раз почую про тату на зап'ясті — я сама розкажу твоїй мамі. Закінчуй дев'ятий клас без трійок, тоді повернемося до цієї розмови. І автозасмагу з ліктів змий, ти плямами пішла. Все, підйом. Мам, я на зв'язку, збираюся на роботу.

Нарешті зателефонувала Анька — найкраща подруга.

— Ну що, відійшла від учорашнього перехрестя? Хто там хоч був?

— Хлопець якийсь, — Тамара згадала вчорашній піджак. — На кастомному електробайку. Весь такий правильний, волосся лаком залите, а мікроскопічне дзеркало на кермі тримається на товстому шматку синьої ізоленти. Нервовий айтішник. Довів мене за секунду.

— О, синя ізолента — це наш менталітет, на ній половина країни тримається, — хмикнула подруга. — Біжи на роботу, бо твої протерміновані сирки самі себе не знайдуть.

За годину Тамара вже заходила до конференц-залу ТРЦ на нараду з IT-департаментом щодо оновлення касового софту. Вона штовхнула важкі скляні двері, сіла за стіл, відкрила планшет і підняла голову.

Навпроти неї сидів учорашній хлопець із перехрестя. Перед ним стояв ноутбук, а на столі, прямо поруч із дорогою мишкою, лежала відірвана синя ізолента. Олег якраз нудно бубнів у мікрофон:

— Отже, колеги, канадський софт інтегровано...

Побачивши Тамару, він раптом замовк на пів слові. Його очі округлилися, а піджак натягнувся на плечах точно так само, як учора перед світлофором.