Доля в обличчі незнайомця

Місяці минають швидко, коли день за днем борешся за виживання. У Лоліти вже чітко округлився животик — дитина нагадувала про себе дедалі частіше. Вона втомлювалася швидше, ноги боліли, але усмішка на вустах не зникала. Робота в кафе була виснажливою, але це була її опора — єдине, що дозволяло триматися на плаву.

Одного ранку адміністратор покликав її до службового кабінету. Вираз його обличчя не віщував нічого доброго.

— Лоліта, я маю бути чесним. Нам не вигідно тримати тебе в штаті... У твоєму положенні... Декрет, документи, витрати...

— Прошу вас… — її голос затремтів. — У мене немає іншого доходу. Я не прошу нічого зайвого. Просто дозвольте працювати, поки зможу. Інакше… я залишуся голодна.

Адміністратор подивився на неї — виснажену, з темними колами під очима, але з такою відвертою рішучістю в погляді — і зітхнув.

— Добре. Але офіційно — ти тут ніби тимчасово. Я нічого не обіцятиму.

— Дякую… щиро дякую…

---

Того вечора Лоліта була одна на зміні. Надворі йшов дощ, кафе майже порожнє. І саме тоді зайшов він.

Чоловік у класичному пальті, з дорогим годинником, гарно поставлений, із сивиною на скронях і впевненістю в кожному кроці. Він сів за крайній столик біля вікна й мовчки переглядав меню. Лоліта підійшла, не знаючи, хто перед нею.

— Щось порекомендуєте? — запитав він теплим голосом.

— Домашній лимонад і пасту з соусом нашого шефа. Смачно і неважко для вечора, — усміхнулася вона.

Він кивнув, поглянувши на неї з легким здивуванням і... зацікавленням.

Та за кілька хвилин його рука здригнулася. Обличчя зблідло. Він схопився за груди.

— Господи! Ви в порядку?! — Лоліта одразу кинулась до нього, підтримала, опустила на підлогу, поклала під голову серветку. — Дихайте глибоко! Зараз швидка буде!

Вона швидко набрала номер, весь час тримаючи його за руку, підтримуючи.

— Тримайтеся, будь ласка… не залишайте нас…

Коли приїхала швидка, Лоліта не залишила його. Вона поїхала разом до лікарні — не через обов’язок, а щиро, як людина, якій не байдуже.

---

Уже в палаті, коли Сергію поставили крапельницю, і все було позаду, він відкрив очі та побачив її — цю дівчину з втомленими очима й невеликим животиком, яка тримала його за руку й ні на мить не відійшла.

— Ви ще тут…
— Я не могла інакше.

— І ви не знаєте, хто я?

— Вибачте, але ні…

Сергій усміхнувся і прикрив очі.

— Це прекрасно… Це навіть краще. Бо ви — одна з небагатьох, хто не дивиться на прізвище чи гаманець.

Він зробив паузу і додав:

— Я Сергій Коваленко. Власник кафе, в якому ти працюєш.

Лоліта завмерла. Та він швидко підняв долоню:

— Але зараз я просто чоловік, який хоче сказати тобі дякую. І запросити тебе на вечерю… щиро.

Вона засміялася — вперше за довгий час. Голосно, невимушено, легко. Бо в тому погляді, яким він дивився на неї, не було жалю. Там було щось інше… Щось нове.