Між життям і новим життям

Лоліта прокинулася, мов із темного тунелю. Світло було надто яскравим, тіло важким, а серце — розбитим. Кожен подих давався з болем, кожен рух — ніби через кригу. Очі повільно звикали до білизни стелі лікарняної палати.

Вона не одразу зрозуміла, де знаходиться. Спершу подумала, що вже не існує. Але потім почула знайомі голоси — тихі, тривожні, лагідні. Мама тримала її за руку, не відводячи погляду. Батько стояв трохи осторонь, мовчазний, з тінню болю в очах. Поруч сиділа Марія, її очі червоні від сліз.

— Ти з нами, чуєш? — прошепотіла мати, поцілувавши її в лоба. — Ти жива, моя доню...

Сором пройняв Лоліту зсередини. Її губи затремтіли.

— Пробачте… я… я не мала права…
— Тш-ш… — мама міцніше стисла її руку. — Ти тут. І це головне.

Але найбільше боліло не тіло — душа. Вона відчувала себе слабкою, зламаною, негідною любові. Не могла поглянути в очі батькові — тому, хто завжди був її опорою. Їй здавалося, що вона зрадила всіх.

Через деякий час до палати зайшов лікар із серйозним, але теплим виразом обличчя.

— Пані Лоліто, у мене є новина для вас.
— Ще одна? — тихо запитала вона, не підіймаючи погляду.
— Ви вагітні. І... ще трішки — і ми не змогли б врятувати ні вас, ні дитину.

У палаті запанувала мертва тиша.

Марія завмерла. Мати закрила рота долонею, не в змозі стримати емоцій. Батько опустив погляд, зціпивши щелепи.

А Лоліта… не зреагувала. Вона просто дивилась у стелю, мов не чула нічого. Її обличчя залишилось непорушним, як у мармурової статуї.

Усередині — порожнеча. Вона не знала, як жити з цим.Як виховувати нове життя, коли своє здається вже зруйнованим.

Вона звинувачувала лише себе.