Суд без неї, але заради неї

У залі суду було холодно — не від температури, а від поглядів, що стискали повітря. Адам з'явився разом зі своїм адвокатом — самовпевненим чоловіком у дорогому костюмі, з хижим блиском в очах. У його руках вже були підготовлені документи — все розписано до деталей: жодних компенсацій, жодного майна, жодних претензій.

— Ваша честь, — почав адвокат Розинських, — ми наполягаємо на розлученні без виплат зі сторони пана Адама. Пані Лоліта, з нашої інформації, мала зв’язок з іншим чоловіком — найкращим другом мого підзахисного.

У залі зависла тиша. Адвокат Лоліти, кремезний, сивий чоловік із проникливим поглядом, спокійно підвівся.

— Це наклеп, — сказав він рівним голосом. — У вас немає жодного доказу, жодного підтвердження. І навіть якби були — чи це дає вам право паплюжити молоду жінку, яку самі ж і зламали? Ви хочете позбавити її навіть людської гідності?

Адам нахмурився, вперше за весь час його впевненість трохи похитнулася.

— А чому вона тут не присутня? — кинув він із зневагою. — Бо боїться поглянути мені в очі?

Тоді встав батько Лоліти. Його голос був твердим, спокійним, але кожне слово било, як молот.

— Вона поїхала. Геть із цього міста. Подалі від вас і вашої родини. Подалі від принижень, болю і зради.
І знаєте що? Нам не потрібні ваші гроші. Ні копійки. Ми прийшли не за цим.

Він глянув прямо на Адама, і в його очах не було страху — тільки гіркота й злість.

— Я жалкую, що віддав свою дочку за вас. Жалкую, що повірив у вашу порядність. Ви негідник, пане Розинський. І ваша фамільна гордість нічого не варта, якщо під нею — порожнеча.

З цими словами він розвернувся і, не дочекавшись навіть рішення суду, вийшов із зали. У повній тиші, залишивши після себе відлуння гідності.

Суддя невдовзі оголосив:

— Рішення ухвалено. Шлюб між Адамом Розинським і Лолітою Розинською визнано розірваним.