Хто вона така?

У своїй кімнаті, де запах дорогого парфуму змішувався з тишею, Адам сидів на краю ліжка, розстібнувши сорочку й дивлячись у вікно. Місто за вікном жило своїм ритмом — вогні, люди, свобода. А він — ніби вже не належав собі.

"Ну й навіщо я взагалі мав її бачити? Це ж усе їхня гра…" — знехотя подумав він, наливаючи ще віскі в кришталевий келих.

Він бачив сотні жінок. Сміливих, гучних, розкутo звабливих. Таких, що самі йшли до нього. Легких на підйом, без зобов’язань.
А ця…

— Лоліта. — вимовив її ім’я тихо, ніби пробував його на смак.

Ніжна. Тиха. Надто правильна. Занадто справжня.
Не його тип.
Абсолютно.

"Очі опущені, ні слова проти. З вигляду — наче янгол. А всередині? Мабуть, просто сільська дівчинка. Вони такі — зламані, без мрій, зате слухняні. Те, що треба для прикриття."

Він випив. Але всередині лишився осад.

Бо щось у ній зачепило. Не краса — гарних він бачив чимало. Не манери — йому було байдуже до витонченості.
А те, як вона мовчала.

“Наче кричала мовчанням. Наче весь її внутрішній світ просив: не чіпай мене. Я ще жива.”

І це дратувало.

"Може, вона вдає? Може, хитра, просто гарно маскується під невинну? Або думає, що зможе мене змінити?"

Він вишкірено усміхнувся сам до себе.

— Даремно, маленька. Я не змінююсь. Мене не виправити. І не змусити грати в чужу гру.

Але з голови не йшов її погляд — глибокий, мов озеро на світанку. Чистий до болю.

І йому вперше захотілося… зламати цю чистоту. Довести собі, що вона така, як усі.

"Або… зовсім не така."

І це вже було небезпечно.