Глава 17 "Вечір відкриттів"

Поліна

Наш поцілунок перериває дзвінок його мобільного. Влад обіймає мене за плечі, пригортає до себе й дістає його з кишені жилетки. Дивиться на екран й усміхається, а потім повертає до мене і я теж не можу стримати усмішку. На екрані фото Маші.

— Нас вже в розшук подали, — сміється й натискає на відповідь. — Так, Марусю. Ні, не загубились, гриби шукаємо, — після цих слів не втримуюсь й хмикаю. — Ні, мабуть, вже хтось зібрав. Добре, повертаємось, — відхиляє виклик й проводить долонею по моїй щоці. — Я помилився. Потрібно було їхати вдвох, тільки ти і я, — бере мої руки й кладе собі за спину. — Так приємніше.

Обіймаю його міцніше й втикаюсь носом у жилетку. Такі слова бентежать й дарують надію на справжню симпатію з його боку. Декілька хвилин ми мовчки стоїмо обійнявшись, а потім Влад бере мене за руку й прямує в бік місця нашого відпочинку. Він не відпускає руки навіть тоді, коли підходимо до його друзів. Маша, що нарізає овочі на столі, одразу звертає на це увагу, але нічого не говорить.

— Тут такі аромати, що навіть заблукавши можна знайти правильний вихід на поляну, — говорить Влад, відпускає мою руку й поспішає допомогти Антону зняти м’ясо.

Помічаю біля столу пакет з грибами й усміхаюсь. Ми з Владом навіть не намагались їх шукати. Маша пропонує перенести їжу на ковдру й влаштуватись там, бо на столик усі страви не поміщаються. Допомагаю їй, а чоловіки приносять м’ясо. Знімаю взуття й зручно всідаюсь на ковдрі. Влад сідає поряд і зараз я розумію, що ми й справді виглядаємо парою, особливо після того, як він вкриває мене пледом. Мені трохи незручно перед його друзями, але вони поводять себе стримано і навіть Маша не робить ніяких натяків й не ставить зайвих питань.

— Смакота, — зриває з губ мої слова. М’ясо просто неймовірно смачне. Чи то я давно не смакувала шашликами, чи воно так ідеально приготоване, але це дуже смачно.

— Хто ж смажив, — задоволено промовляє Антон.

— А хто маринував? — хмикає Влад, а Маша кидає на нього дивний погляд, а потім переводить на мене й, впіймавши мій, легко всміхається.

— Дуже смачно, — кажу чоловікам й ловлю на собі задоволений погляд Влада.

Розмови за імпровізованим столом ведуться веселі. Маша вміє насмішити до сліз. Розповідає багато цікавих історій з роботи, постійно обурюючись жартам свого чоловіка. Ділиться першими досягненнями свого синочка, від чого Влад теж задоволено всміхається. А я ловлю себе на думці, що почуваюсь поряд з ними своєю. Наче ми давно знайомі й в черговий раз зібрались відпочити на природі. Дивне відчуття і дуже приємне.

— Ми трохи прогуляємось, поки не звечоріло, — підводиться Маша й допомагає підвестись Антону, подаючи йому тростину.

— Впевнені, що варто це робити? — питає Влад, допомагаючи складати речі.

— Так, лікар радить щоденні прогулянки, а ми сьогодні просиділи пів дня, — каже Антон й пропонує своїй дружині лікоть.

Вона усміхається йому й потихеньку вони починають свій рух стежиною. Шкода, що осінні дні коротші й незабаром почне вечоріти. Ми збираємо все, що лишилось і Влад відносить сумки до автомобіля. Заплющую очі й на повні груди вдихаю соснове повітря з легким ароматом диму. Чудовий день! Неймовірний чоловік поряд, який хвилює мене й викликає щось більше, ніж симпатія. Спостерігаю за ним й не вірю, що доля знову звела нас разом. Я думала, ми більше ніколи не побачимось, а у підсумку все закрутилось у… Почуття?

— Поліно, ти не змерзла? — вириває з роздумів його голос.

Сонце вже не так активно гріє, тому Влад одягає кофту. Хитаю головою, але він все одно крокує до мене зі своєю жилеткою. Подає руку й допомагає підвестись. Одягає її на мене поверх куртки й цілує в носик. Усміхаюсь й опускаю очі. Незвично бачити Влада таким милим й усміхненим. В очікуванні друзів, сідаємо на ковдру і він загортає мене в плед, сідає ззаду й притискає спиною до своїх грудей.

— Мені сподобався сьогоднішній відпочинок. Дякую, — кажу тихо, гріючись в його обіймах.

— Угу. Які плани на вечір? — говорить у волосся.

— Е… Ніяких, — протягую розгублено.

— Поліно, я не збираюсь затягувати тебе до себе додому, зрозумів все з першого разу. Чому ти лякаєшся? Ти колись бачила мене агрес… Невдале питання, — відповідає сам собі. — Бачила. Але ж то було давно й по ділу.

— Ти тоді дуже злився, — не питаю, а стверджую, бо прекрасно пам’ятаю його тон.

— Так, дуже.

— Вважав мене дівчиною легкої поведінки? — стає соромно, але я все-таки ставлю своє питання.

— Ні, — відрізає різко. — Ти була переляканою, маленькою дівчинкою. Та й ще й під дією алкоголю. Мене обурило, що ти зв’язалась з такою подругою, яка… Добре, не буду розвивати цю тему. Тебе хочеться оберігати, Поліно. І тоді хотілось, — міцніше стискає в обіймах й змушує всміхнутись. Для мене це звучить, як зізнання у симпатії. — Пропоную випити десь кави, щоб не закінчувати так швидко вечір.

— У цьому одязі? Ми пахнемо, як шашлики, — кажу, а він усміхається. — Можемо прогулятись на набережній, або ж поспілкуватись в автомобілі, — пропоную альтернативу людним кафе.

— Згоден.

Він хоче ще щось сказати, але повертаються Маша з Антоном і ми швидко підводимось. Збираємо речі, що лишились й вирушаємо додому. Всі задоволені й розслаблені. Майбутня розмова сам на сам бентежить й змушує серце співати. Не хочу додому, мені мало дня поряд з Владом, я хочу ще й вечір.

— Малого потрібно забрати? — питає Влад, в’їжджаючи до міста.

— Ні. У нас сьогодні романтична вечеря на двох, — відповідає Антон, а Влад мовчки киває.

Біля їхнього двору опиняємось, коли вже повністю стемніло. Влад допомагає дістати сумки й занести їх до двору. Вони прощаються зі мною й зникають за парканом, Влад повертається й сідає за кермо.

— Пропоную купити каву й прогулятись на набережній, — розвертається до мене й бере за руку.

— Згодна, — усміхаюсь й отримую усмішку у відповідь.