Глава 16 "Відпочинок"

Поліна

Друзі Влада одразу подобаються. Особливо Маша, яка всю дорогу намагається щось спитати й перекричати музику, а Влад заважає й робить гучність більшою. Від цього Антон голосно сміється, викликаючи усмішку і в мене. Дарма я хвилювалась, відпочинок обіцяє бути хорошим. Єдине, що мене засмутило — це тростина в руках Антона. Він кульгає. Видно, що тростина його дратує, але без неї, мабуть, важкувато рухатись. В ході розмови, розумію, що в них є син і Влад його хрещений батько. Це неочікувано. Цікаво було б подивитись наскільки може змінитись Влад поряд з дитиною. Хочеться дізнатись який він вдома, у спокійній неробочій обстановці. Побачити, хто ховається за маскою суворого боса.

— Яка краса, — говорю тихо, дивлячись у вікно.

Як давно я не була у лісі! Вже забула, як в ньому може бути спокійно. Величні сосни на фоні золотих дерев виглядають такими темними, насичено-зеленими. Живими! А дерева, неначе змагаються одне з одним яскравістю своїх одежин. І якби не їхня чарівна жовтизна та загадкова багряність, можна подумати, що на вулиці літо, так яскраво й тепло гріє сонечко. Звертаю погляд на Влада й ловлю його легку усмішку, від якої трепет розходиться тілом, а на душі розквітає радість. Чудовий ранок! Поряд з ним я інша, і мені страшенно подобається така нова Поліна.

— О, нарешті! — весело говорить Маша, коли Влад зупиняє авто.

— Це хороше місце. Ми часто тут буваємо, — пояснює мені чоловік.

— Часто? — не втримується Маша. — Ото смішний. І коли ж востаннє ми тут були? З літа не відпочивали разом.

— Ну, вибачте, Маріє Павлівно, у мене робота, — говорить Влад й відчиняє дверцята.

— З такою роботою, Владиславе Сергійовичу, дівчина просто від тебе втече, — відповідає Маша й першою виходить з автомобіля.

Кидаю переляканий погляд на Влада й миттю опускаю очі. Вони думають, що ми пара? Не може бути, Влад не міг такого сказати. Але яка Маша смілива! Вона говорить з ним, не піклуючись про реакцію. Не боїться його трохи грубуватого тону й говорить все, що думає. Одразу видно, що вони дружать й дуже гарно одне одного розуміють. Я все життя вважала, що дружби між чоловіком і жінкою не може існувати, а зараз бачу її на власні очі й дивуюсь. Виходжу з автомобіля останньою й поспішаю допомогти забрати пакунки з багажника. Хапаю одну з сумок, але вона надто важка і я ледь підіймаю її.

— Е ні, цю сумку візьму я, — перехоплює її Антон.

— Але ж… — вчасно зупиняюсь, щоб не вказати на його ногу.

— Тут є пакунки легші, — усміхається мені, вішає сумку на плече й потихеньку крокує до поляни, де Маша вже розстеляє імпровізований стіл.

— Поліно, — поспішає до автомобіля Влад, — краще допоможи Маші, не підіймай важкого.

Така команда викликає усмішку. Я все-таки беру один з пакетів й, під його незадоволеним поглядом, прямую до Маші. Зараз мені трохи незручно, бо в їхній компанії я новенька й не знаю, як вони звикли відпочивати.

— Чим допомогти? — питаю у неї.

— О, люба. Нарешті я не сама у чоловічій компанії, — говорить добродушно й усміхається. — Я набрала купу всього, тому можемо одразу перекусити. Що скажеш?

— Я не проти, — допомагаю розстелити ковдру. Вона навіть декілька пледів взяла. Оце я розумію відпочинок з комфортом.

— Владусику, неси-но нам сумку з їжею, — звертається до Влада.

— Може, досить звертатись до мене, як до свого сина? — бурчить й ставить перед нею сумку.

— Вашого сина звати Влад? — питаю здивовано.

— Так. У нас Владусиків культ, — починає сміятись і я теж не можу стримати усмішку.

Ніколи в житті я б не посміла назвати так Влада. А він, як ні в чому не бувало, навіть не гримнув на неї. Ось він, виявляється, який, Владислав Сергійович. У колі друзів не такий вже й суворий. Приємно, що сьогодні він впустив мене у цю частину свого життя.

Допомагаю Маші викласти страви, а вона розставляє тарілки на столик, який зібрав Антон. Чого вона тільки не взяла: овочі, фрукти, бутерброди з шинкою та домашнім паштетом, твердий сир, запечений лаваш з моцарелою й зеленню, сік.

— Ти тільки подивись скільки він всього набрав! — вигукує, досліджуючи вміст пакетів Влада. — Навіть цукерки є, — починає сміятись. — Ну, до чого вони?

— Не можу погодитись, — усміхаюсь, — цукерки я люблю.

— Це у вас сімейне, — дістає оливки й відкриває баночку.

Її жарти трохи дивні й штовхають на думку, що вона і справді вважає нас парою. Хочу щось сказати, але вирішую, що це повинен говорити Влад, бо друзі його. Влад наливає усім сік й сідає на стілець поряд зі мною. Цокаємось соком в одноразових склянках й випиваємо за знайомство, а потім Влад, не питаючи, кладе на мою тарілку бутерброд, викликаючи моє здивування й усмішку Маші. Він нічого не говорить, виглядає розслабленим і навіть задоволеним.

Після перекусу чоловіки починають розкладати мангал. Дивлюсь на Влада, що стоїть до мене спиною й зависаю. У темних джинсах й футболці він має такий самий гарний вигляд, як і в костюмі. З кожною нашою зустріччю я відчуваю все більшу симпатію. Вона лякає мене й водночас ніжно хвилює. Так задумалась, що не одразу помічаю, як Влад дивиться на мене. Гублюсь й підводжусь. Маша відійшла трохи далі від нас й намагається знайти гриби. Я в них не розуміюсь, тому навіть не намагаюсь.

— Прогуляємось, — питає за спиною Влад.

— А як же м’ясо? — розвертаюсь до нього.

— Цим завідує Антон.

— Ну… Можна, — киваю й перша рушаю по стежині. Влад йде поряд й мовчить. Мені теж не хочеться говорити, я слухаю тишу лісу, глибоко вдихаю повітря, насичене сосновим ароматом, й насолоджуюсь його присутністю поряд. Підіймаю очі до неба й захоплююсь величними соснами, що відкривають тільки маленьку його частинку. Цікаво, скільки ж вони тут ростуть?

— Дуже гарно, — кажу тихо, милуючись яскраво-блакитним кружечком неба.

— Так. Мої друзі тебе не налякали? — стає ближче, але цього разу я не відходжу. Він давно порушив бар’єр мого особистого простору. Після поцілунку все змінилось.