Глава 15 "Гра продовжується"

Владислав

Сьогодні вперше за багато років мені хочеться зробити щось власноруч. Паркуюсь біля супермаркету й усміхаюсь. Як же мені подобається її збентеження! А реакція на мене, взагалі з розуму зводить. Виходжу й крокую до супермаркету, подумки складаючи список продуктів. Купую м’ясо й все необхідне для завтрашнього відпочинку. Якщо озирнутись назад, то я й сам не розумію, як запросив Поліну. Все сталось швидко й неочікувано. Я просто уявив, що пробуду з нею цілий день й не зміг втратити такий шанс. Спочатку хотів зателефонувати Антохі, щоб повідомити, але передумав. Машка не засне, якщо не дізнається, хто моя гостя. Краще поставлю їх перед фактом, щоб менше було розпитувань, бо навіть я не можу дати відповіді на всі питання. Вона просто є, а мені страшенно хочеться бути поряд і це поки все, що я розумію.

Мої дії та вчинки не піддаються здоровому глузду. Зранку я вирішую, що буду триматись подалі від Поліни, а через годину стою під її будинком. Впевнений, що не варто запрошувати в гості, але роблю це. Намагаюсь не торкатись її, але цілую. Все проти здорового глузду.

Ми стільки років відпочивали утрьох, уявляю як здивуються друзі, коли я з’явлюсь разом з Поліною.
Виходжу з супермаркету з двома великими пакетами. Ставлю в багажник й нарешті їду додому. Важкий тиждень, купа роботи й нові, а точніше давно забуті, емоції. На годиннику десята вечора, а я починаю маринувати м’ясо. Не знаю, що любить Поліна тому набрав купу всього. Якщо задуматись, я ж нічого про неї не знаю, окрім того, що вона не любить макарони й з насолодою смакує шоколадним тортом з капучино.

Не можу стримати усмішку, коли думаю про неї. Така ніжна, тендітна, пристрасна. А яка смілива? Як вона накинулась на Олега! Стала на захист тієї дівчини і її доньки. Всередині відчуття… Схоже на гордість. Я пишаюсь, що Поліна така турботлива й справедлива. Інколи у своїх думках, заходжу надто далеко й уявляю, що ми разом… А потім розумію, що це якась нісенітниця. Крім того, що я не хочу серйозних стосунків, у нас ще й різниця у віці в десять років. Які тут можуть бути стосунки? У нас різні захоплення, цілі, плани й так далі. Цей список можна продовжувати вічно.

Закінчую підготовку м’яса, прибираю після себе і йду в душ. Голова гуде й страшенно хочеться спати. Душ розслабляє ще більше, тому одразу лягаю в ліжко, щоб завтра бути в формі. Такого відпочинку у нас ще не було, і мені лишається тільки здогадуватись про його наслідки й тримати руки при собі. Коли засинаю, чую як озивається телефон, але мені вже не до того. Міцний сон — саме те, що мені потрібно після скаженого дня.

А коли прокидаюсь, першим ділом читаю повідомлення від Поліни, де вона бажає мені доброї ночі. Ох, Поліно, Поліно… Цікаві думки, як би ми могли провести цей ранок разом, активно атакують з усіх сторін. Бажано в моєму ліжку, хоча раніше таких думок не виникало. Аліна не бувала у мене вдома і думок запросити, теж не було. Ну що ж, побажаю доброго ранку якщо вночі спав, як старий пень.

Я: Доброго ранку, мала порушнице.

Підкладаю руку під голову й не звожу погляду з екрана. Цікаво, у скільки вона прокидається? Бачу, що повідомлення переглянуто й усміхаюсь. Вона довго пише відповідь, викликаючи цікавість, що ж такого крутиться у її гарній голівоньці.

Поліна: Доброго!

І все? Починаю сміятись, уявляючи її зосереджений вираз обличчя. Так довго писала одне слово?

Я: Я тебе розбудив?

Поліна: Ні, вже не сплю. Буду пити каву і збиратись.

Я: А мені зробиш?

Поліна: Ти далеко.

Я: А якби був поряд?

Знаю, що вона зараз розгубиться й довго думатиме, що відписати. А мені страшенно подобається навіть уявляти її такою.

Я: Не парся, просто не відповідай, — пишу, коли мовчання затягується.

Поліна: Зроблю.

Смілива дівчинка. Усмішка сама розтягується на обличчі, коли уявляю її на своїй кухні. У тій сорочці, яку вона обіцяла випрати. Стає спекотно від таких думок. Тепер вже я не знаю, що відповісти.

Я: Коли? — вирішую продовжувати нашу гру.

Поліна: Сьогодні.

Здається, ми говоримо про різні речі. Усміхаюсь й вирішую більше її не бентежити. Не хочу, щоб вона накрутила собі щось не те.

Я: Через годину заберу тебе, будь готова.

Поліна:  Добре, чекатиму.

Відкладаю телефон і йду варити каву. Випиваю її біля вікна, насолоджуючись сонячним ранком. Погода просто чудова, щоб поїхати на природу. Особливо у такій незвичній, але дуже цікавій компанії. Приймаю душ, одягаю джинси й футболку, але візьму з собою й кофту. Пакую продукти, накидаю жилетку й виходжу з дому. Час розраховую так, що рівно через годину зупиняюсь біля будинку Поліни. Дістаю телефон й набираю її номер.

— Алло? — відповідає майже одразу.

— Можеш виходити.

— Через хвилинку буду, — чую на задньому фоні шум вулиці.

— А ти де? Не вдома? — запитую здивовано, а потім бачу, як вона поспішає до автомобіля з двома стаканами кави. Усміхаюсь, бо цього разу вона мене майстерно обхитрила. А я надумав собі картини, де Поліна у сорочці варить мені ввечері каву у моїй квартирі.

Виходжу, щоб відкрити для неї дверцята. У джинсах, блакитному светрі й розстебнутій куртці має гарний вигляд, але незвичний. Вона здається ще молодшою, ніж є насправді. Довге волосся зібране у хвіст, а мені кортить його розпустити, занурити пальці у волосся й поцілувати такі солодкі губи…

— Привіт, обіцяна кава, — передає мені стакан, усміхаючись.

— Три один, Поліно. Ти виграєш, — усміхаюсь, нахиляюсь й лишаю на її щоці поцілунок. — Дякую. 

— Я передумала грати, — повідомляє сміливо.

— Пізно, крихітко, — відчуваю, як настрій сягає найвищої позначки. Обходжу автомобіль й зупиняюсь біля своїх дверцят. — Цю гру не можна зупинити.

— Хто це сказав? — обурюється.

— Я, — знизую плечима й сідаю за кермо.

Вона теж сідає й робить ковток зі свого стакана. Мовчить. І я теж мовчу. Заводжу двигун й рушаю з місця. Вмикаю музику й розумію, що сьогоднішня поїздка — найкраще, що можна було вигадати у такий сонячний день.