Глава 14 "Розмова"

Поліна

Додому повертаюсь з головним болем. Все ніяк не можу зрозуміти, як погодилась на відпочинок у лісі з абсолютно незнайомими людьми. Ну, добре, Влада я знаю і впевнена в його порядності. Але він сказав, з друзями. І хто ці друзі? А може, Андрій теж буде? Я й хвилини не хочу знаходитись поряд з ним. Ні бачити, ні говорити, ні чути його голос. Підіймаючись до квартири, прокручую в голові сьогоднішній день. Важко скласти докупи всі події, що стались сьогодні. А прихід Олега й пропозиція Влада остаточно вибили з колії.

— Доню, привіт, — чую татів голос з кухні й усміхаюсь. Правду кажуть, що дім — це пристань. Тут можна не турбуватись про те, як виглядаєш. Відпочити й зарядитись на наступний день. Особливо зараз, коли вся сім’я разом. Не знаю скільки це ще триватиме, але хочу, щоб дуже-дуже довго.

— Привіт, тату, — вітаюсь й починаю роздягатись. — Ти знову на кухні? Оце ми тебе експлуатуємо, — усміхаюсь, а на нашу голосну розмову виходить мама з кімнати.

— Чуєш, Женю? Донька правду говорить. Мені незручно, що ти постійно готуєш на нас всіх.

— Алло, поки я без роботи, можу вас побалувати, — стоять й перемовляються через стінку. — А от коли вийду з понеділка… — він не договорює, а мама кидає на мене занепокоєний погляд.

Усміхаюсь й заходжу до ванної кімнати. Не хочу я втручатись у їхні справи. Звісно, мені дуже хочеться, щоб тато лишився не тільки в Україні, але й цій квартирі, але впливати на думку дорослих своїми бажаннями, вважаю нечесним. Мию руки й приєднуюсь до сімейної вечері. Батьки за столом поводять себе дивно, напрочуд тихо. Я теж міркую про своє, бо завтрашня поїздка на природу не дає спокою. Думаю, що потрібно написати Владу й прямо спитати, хто ті друзі, щоб не було неприємного сюрпризу.

— Полю, ми з мамою запланували прогулянку після вечері, — говорить тато.

— Приєднаєшся до нас? — трохи нервово запитує мама. Схоже, вона хвилюється, але бути третьою зайвою я точно не хочу.

— Ні, хочу відпочити, втомилась за цілий тиждень, — відповідаю серйозно й бачу легку усмішку на вустах тата.

— А може, влаштуємо завтра похід по магазинах? А доню? — запитує він весело.

— Чудова ідея, але мене запросили на природу, — кажу, опустивши очі в стіл.

— Хто? — одразу ж цікавиться мама.

— Знайомі, — відповідаю тихо. Не скажу ж я їй, що мене запросив фінансовий директор з нової роботи, бо питань буде ще більше.

— Іванка? — не здається мама.

— Алло, наша донька не поїде на природу будь з ким. Правда ж, Полю? — рятує ситуацію тато, а я киваю. Дуже вдячна йому, що зупинив розпитування. Я не заготувала відповідь наперед.

— Добре, — на диво, мама припиняє цікавитись. — Тільки будь обережною, — підводиться й починає прибирати зі столу.

Збираюсь допомогти, але тато забирає цей обов’язок на себе й відправляє мене до своєї кімнати відпочивати. Приймаю душ, одягаю теплу піжаму й сідаю з чашкою чаю в улюблене крісло біля вікна. Люблю з вимкнутим світлом дивитись на нічне місто. Мені тепло й затишно, на душі приємний трепет перед завтрашнім відпочинком, а у думках Влад. Цей чоловік зайняв надто багато місця не тільки в думках, але й серці. І мені страшно. Я боюсь знову розчаруватись, але не можу нічого вдіяти, мене тягне до нього якоюсь невидимою силою.

— Полю, — тихо гукає мама, зазирнувши до темної кімнати.

— Я не сплю, — розвертаюсь від вікна й вмикаю лампу на тумбочці.

— Ми підемо прогуляємось, — говорить ніяково, заходить й зачиняє за собою двері. Уважно дивлюсь на неї, і вже в думках готую себе до нових розпитувань, але вона дивує мовчанням. Сідає на ліжко й деякий час мовчить, а коли підіймає на мене очі, я бачу в них страх.

— Ма, що сталось? — запитую схвильовано. — Ви не все мені розповіли, так? Все набагато гірше? — на очах з’являються сльози, бо накручувати себе я вмію швидко й дуже майстерно.

— Ні-ні, все так, як сказав тато. Просто… Розумієш, я боюсь, — бачу, що слова даються їй важко.

— Лікування? — запитую тихо.

— Тата, — своїми словами аж підвестись змушує.

— Кого? Нашого тата? Мого? — не можу повірити.

— Ну, не його самого, а тих дій, що він робить.

— А що він робить? — запитую з цікавістю.

— Допомагає, хвилюється, постійно знаходиться поряд. Він готує мені сніданки й миє посуд після вечері, — вона так тихо говорить, що доводиться прислухатись.

— Хіба це погано?

— Тихо, — шикає на мене. — Не кричи. Ми так давно розлучились, і я вже звикла бути сама, налагодила свій розпорядок, а зараз все перевернулось з ніг на голову. Я не змогла його вигнати, — вона схиляє голову й мовчить. Ніколи не повірила б, що буду заспокоювати маму й давати поради стосовно особистого життя. Навіть гублюсь на декілька хвилин й шукаю потрібні слова, щоб правильно виразити свою думку.

— Мені важко бути стороннім спостерігачем, бо хвилююсь за вас обох. Та неймовірно приємно бачити вас разом за одним столом. Чути, як ви спокійно розмовляєте, бачити усмішки на обличчях. Я люблю вас, мої батьки найкращі у світі. І якщо, раптом, ви вирішите бути разом… — на цих словах вона підіймає на мене погляд, — ваша донька буде тільки за, — обіймаю міцно розгублену маму.

— Дівчата, — чується голос тата з коридору.

— Добре, піду, — підводиться вона, а я усміхаюсь. — Дякую, доню. І будь, будь ласка, завтра обережною.

— Як завжди, — дивлюсь, як виходить мама й через декілька хвилин вони йдуть на вечірню прогулянку.

Мої здогади підтвердились, тато взяв все у свої руки й вирішив повернути свою сім’ю. Мені так і хочеться крикнути на все горло, що я безмежно щаслива від цього, але не хочу жодним чином впливати на рішення дорослих людей, тому тримаю свої емоції при собі.
Вимикаю лампу, допиваю вже охололий чай й продовжую своє заняття — мрію про присутність Влада поруч. Хочеться відкинути всі хвилювання й просто поговорити. Дізнатись, що він любить, де буває, як проводить вільний час. Але я ніколи не стану ініціатором такої розмови, бо не зважусь її почати. Мені страшно показувати свою симпатію, бо вона може не виявитись взаємною. Телефон озивається викликом й порушує мою тишу. Але ім’я на екрані змушує серце радіти.