Глава 13 "Привіт з минулого"

Поліна

До самого вечора Влада не бачу, і йду додому о п’ятій вечора, а він лишається ще в офісі. Поспішаю на маршрутку, поки дощ припинився і саме вчасно. Коли заходжу до квартири, у вікна починають бити важкі осінні краплі. Ми вечеряємо разом і я ловлю себе на думці, що починаю звикати до майже сімейної ідилії. Завтра мама має отримати перші рельтати аналізів, тому у розмовах відчувається напруга, всі хвилюються, але намагаються цього не показувати. Після вечері приймаю душ, загортаюсь у довгий махровий халат й сідаю в своїй кімнаті з чашкою чаю. Трохи листуюсь з Іванкою, а потім знаходжу нову книгу для читання. Давно не було часу провести вечір з гарною книгою. До того ж я купила дві новенькі, але досі не прочитала. Книга моєї улюбленої авторки, яка так вміло переплітає історії минулих років й сьогодення. Майстерно вплітає детективну лінію в основну — любовну. Мені дуже подобаються історії про юних дівчат, які вперше у житті відчувають серйозні почуття. Читати про їхні думки й хвилювання. Це так прекрасно. Люблю хепі енди й той приємний післясмак, який лишає по собі історія з гарним фіналом.

Так захоплююсь початком історії, що не одразу звертаю увагу на сигнал телефона про вхідне повідомлення, тільки коли приходить ще одне, тягнусь рукою й відкриваю інстаграм. Перше від Іванки, а от друге… Воно змушує підскочити в ліжку й зручно сісти. Аж пальці тремтять, коли натискаю на перегляд.

Vlad: Не спиш?

Таке коротке повідомлення, а скільки емоцій воно викликає. Я усміхаюсь й притискаю телефон до грудей. Згадую його вимогливі губи на своїх й щік торкається рум’янець.

Я: Читаю. А ви? — стираю «ви» й пишу «ти». Дивно було б в листуванні йому викати. Особливо після сьгоднішнього ранку.

Vlad: Тільки повернувся додому. Що читаєш?

Я: Тобі таке не сподобається. А чому так пізно?

Vlad: Була вечеря з партнерами. Є плани на вечір п’ятниці?

Я: Хочеш пригостити кавою?

Починаю усміхатись, згадуючи його сьогоднішню невдалу спробу й мою безсоромну поведінку в автівці.

Vlad: Заради того, що було в автомобілі, я згоден. Але цього разу зупиняти не збираюсь. Цікаво дізнатись наскільки ти смілива.

Я: Несмілива.

Не збираюсь приховувати, бо навіть зараз сиджу червона, як рак.

Vlad: Це ще більше спокушає, Поліно. Важко зупинитись, коли в твоїх руках така ніжність.

Ох! І що мені йому на це відповісти? Не вистачає слів й з фліртом у мене теж проблеми.

Vlad: То що стосовно завтрашнього вечора?

Я: Мені сподобалось капучино, і тепер я хочу собі таку машину.

Vlad: То не машина, а я так майстерно його готую.

Не стримуюсь й тихо сміюсь від його слів. Але мені згадується пригода дворічної давнини й вирішую одразу сказати про свій принцип.

Я: Я не ходжу в гості до чоловіків ввечері. Й до тебе увійшла тільки тому, що довіряю більше ніж усім іншим.

Не знаю, чи він зрозуміє мої слова, але правильніше сказати про це, ніж вигадувати причини відмови.

Vlad: А я не запрошував тебе до себе. Пропоную вечерю в ресторані, а потім я відвезу тебе додому.

Я: Я подумаю, бо завтра у нас нервовий день.

Я: Очікуються результати аналізів.

Додаю, бо Влад в курсі ситуації вдома.

Vlad: Домовились. Добраніч, світлячок.

Я: Добраніч, суворий босе.

Усміхаюсь й відкадаю телефон разом з книгою. Коли з’являється цей чоловік, все інше відходить на другий план. Заплюшую очі й згадую його міцні обійми, пристрасні поцілунки, його особливий п’янкий аромат, ніжні дотики й мої відчуття… Це було неймовірно. Сплю міцно й прокидаюсь у гарному настрої. Звісно, хвилювання нікуди не пішло, але за вікном несміливо світить сонце й дає надію на гарний день в усіх сенсах. Коли виходжу, батьки вже снідають. З’їдаю вівсянку, випиваю каву й біжу збиратись. Про можливі результати не говоримо й нічого не прогнозуємо, намагаємось не панікувати раніше часу. Одягаю чорні штани й білу блузку, зав’язую волося у хвіст й наношу легкий макіяж. Відходжу від дзеркала тільки тоді, коли повністю задоволена своїм зовнішнім виглядом. Відмічаю, що збираючись постійно думаю про Влада й прискіпливо себе оглядаю, щоб мати гарний вигляд.

Всю дорогу на роботу думаю про Влада, всередині приємний трепет, коли уявляю його обличчя. Хочу, щоб він прийшов раніше і  ми могли поговорити. Хочу побачити усмішку на його вустах й почути приємний, трохи грубий голос. Здається, я вже починаю розуміти за тоном, який у нього настрій і чого слід очікувати.

Але сьогодні на поверсі знову божевільня. Раніше приходить не тільки Влад, а й усі інші співробітники. Вони готуються до якихось важливих перемовин й навіть Аліна виглядає знервованою, організовуючи прийом у кімнаті для нарад. Мені загальне хвилювання не передається, бо у самої аж руки трясуться від очікування повідомленння від батьків. А коли отримую повідомлення від тата, декілька секунд просто сиджу й наважуюсь його прочитати.

Тато: Полінко, не все так погано. Поки мамі виписали лікування медикаментами. Зараз йдемо до аптеки й проведу маму на роботу.

Я: Фух!!! Нарешті ти написав, я вже з розуму сходжу. Як мама?

Тато: Спокійна, як удав.

Я: Ага, знаю я її спокій, все тримає всередині себе. Обіймаю вас обох міцно. Біжу працювати.

Видихаю з полегшенням й усміхаюсь. Звісно, це не остаточна перемога над хворобою, але перший крок на шляху до неї. Я дуже на це сподіваюсь. Мрію про ще один шанс для нашої родини, бо схоже тато й справді не збирається повертатись до Польщі. Щось мені підказує, що про відпустку він трохи нафантазував.

В черговий раз хтось дзвонить у двері, а я підводжусь, щоб зустріти відвідувача. До приміщення заходить чоловік, якого я одразу ж впізнаю. Мить, коли я вперше його побачила, чудово мені запам’яталась. Це Олег. Він звертає на мене погляд й усміхається, а я не можу відповісти тим же. Згадуючи те, як він вчинив з Надею, мені хочеться смачно заїхати йому по обличчю. Останнім часом я сама себе не впізнаю. За два тижня роботи в компанії, мені хотілось надавати по пиці вже двом людям, і схоже Аліна теж займе своє місце у цьому списку, бо її погляди починають дратувати.