Глава 12 "В гостях у боса"

Поліна

За декілька хвилин опиняємось біля його будинку. Схоже, він й справді поспішає, бо всю дорогу їхав на досить великій швидкості. Глушить двигун й звертає на мене погляд.

— Ходімо? — відчиняє дверцята, але я заперечно хитаю головою.

— Я можу вас тут почекати. Ви ж недовго?

— Страшно?

— Я вас не боюсь.

— А своїх бажань? — запитує тихо.

— Немає в мене ніяких бажань, — на нього не дивлюсь, щоб знову не зашарітись під уважним поглядом.

— Ну, тоді ходімо, — виходить й обходить автомобіль, щоб допомогти мені.

Краще б я поїхала маршруткою й не відчувала зараз себе незручно перед босом. Заходимо до під’їзду й підіймаємось на чотирнадцятий поверх. Минулого разу я не те, що поверх не запам’ятала, я була такою переляканою, що взагалі погано пам’ятаю послідовність подій у його квартирі.

— Прошу, — відчиняє двері й пропускає мене вперед. Заходжу й опиняюсь у шикарній квартирі. Багато місця, сучасний ремонт, красиві меблі, трендові кольори, ідеальний порядок й чистота. Хочеться висловити своє захоплення, але мовчу. — Відчувай себе як вдома, — знімає взуття і я наслідую його приклад. Забирає моє пальто й вішає в шафу-купе. — Проходь до вітальні, я зроблю каву, — зникає на кухні, а мені нічого не лишається, як увійти вже у знайому кімнату.

Сідаю на той самий диван й прислухаюсь до відчуттів всередині. Два роки тому я сиділа на ньому перелякана й розгублена. Плакала від страху, бо злякалась тону Влада. Боялась його до тремтіння рук і ніг. А зараз… Мабуть, саме зараз, опинившись у нього вдома, я зрозуміла настільки змінилась за два роки. Я не боюсь, всередині купа інших відчуттів, але на страх вони не схожі. Це щось інше. Те, що змушує серце голосно стукотіти й постійно думати про Влада.

— Полю, — чую, що він мене гукає й виходжу з кімнати.

Зазираю на кухню й застаю картину, від якої завмираю на місці. Влад накриває на стіл. Ставить велику білу чашку з капучино, яке одразу хочеться скуштувати, печиво в шоколаді й мармеладні дольки, які я дуже люблю. Але найгарніший вигляд має господар помешкання у розстебнутій сорочці й зосередженим виразом обличчя.

— О, ти тут? — помічає мене, а я поспішаю відвести очі, бо безсоромно його роздивляюсь. — Пригощайся, а я переодягнусь, — робить ковток чорної кави з такої ж великої білої чашки й підходить до мене. — Що? — все-таки помітив мій погляд.

— Незвично бачити вас таким.

— Звикнеш, — усміхається й лишає мене саму.

Оці його натяки заплутують ще більше. Сідаю за стіл й оглядаю кухню. Люблю білий колір, він ніколи не виходить з моди й завжди виглядає стильно. Роблю ковток ідеального капучино й заплющую очі від насолоди. Куштую одну дольку мармеладу й миттєво змінюю своє ставлення до сумбурного ранку. З запізненням, але він й справді добрий. Смачно. Дуже. І я хочу таку кавову машину, щоб готувати капучино вдома.

— Владиславе Сергійовичу, — гукаю голосно, — дякую. Дуже смачно.

— Радий, що тобі подобається, — з’являється на порозі в чорній сорочці й застібає її. Бере свою чашку й робить ковток кави.

— Боюсь, що ми спізнюємось, — дивлюсь на годинника, — десять хвилин до початку робочого дня. А я взагалі вже запізнилась.

— Угу, — допиває свою каву. — Зараз поїдемо. Допоможеш? — підставляє руки, щоб я застебнула ґудзики на рукавах.

— Так, — підводжусь, щоб допомогти. Він робить крок уперед, а я трохи відступаю й впираюсь в стіл.

Застібаю ґудзики, не дивлячись на чоловіка, але коли він торкається мого підборіддя пальцями, не можу проігнорувати. Несміливо дивлюсь в його темні очі й нервово ковтаю слину. Він ніжно торкається долонею щоки, а я піддаюсь, схиляючи голову й заплющуючи очі.

— Що ж ти робиш, Поліно? — говорить тихо, занурюючи пальці у волосся на потилиці.

— Я вас не розумію, — вичавлюю з себе, бо говорити важко. Як зачарована дивлюсь в його очі, і таке відчуття неначе тону.

— Я сам себе не розумію, — шепоче й нахиляється до самісіньких губ.

Затамовую подих, заплющую очі й відчуваю його губи на своїх. Короткий поцілунок й знову погляд темних очей. Він неначе питає дозволу на продовження, а я навіть кліпнути не в змозі зараз. Цілує ще раз. І ще, вже наполегливіше. А я дуже несміливо відповідаю. Коли його язик торкається мого, тілом пробігає гаряча хвиля. Гублюсь від такої реакції й відсторонююсь, поклавши долоню на його груди.

— Вди… Владисл... — слова не даються, а він не дає продовжити й знову цілує.

Хапаюсь за його плечі й відповідаю. Влад поглиблює поцілунок, тримаючи долоню на потилиці. Так пристрасно, відверто, гаряче, що не вистачає повітря. Чоловік бере мої руки й кладе собі за шию, проводить по них й спускається до талії й притискає до себе. Нічого зайвого собі не дозволяє, тримає одну руку на попереку, іншою погладжує спину й не припиняє цілувати. Тіло наче струмом пронизує й стає дуже спекотно. Зникають усі зайві думки, є тільки бажання бути ближче, обійняти міцніше, ніколи не припиняти це безумство. Я навіть не уявляла, що поцілунок може викликати стільки відчуттів. Вони яскравими вибухами заповнюють мене всю й хочеться розчинитись у цьому чарівному моменті. Ніколи не відходити від нього й ніжитись у міцних обіймах чоловіка. Але він сам перериває поцілунок, підіймає руки догори, наче здається й притискається чолом до мого чола.

— З тобою небезпечно залишатись наодинці, — шепоче, важко дихаючи. — Нам краще поїхати зараз.

— Угу, — лише й можу промугикати. Намагаюсь зібрати себе до купи й повернути здатність нормально мислити, але мозок, схоже, розтанув від гарячого напору Влада.

— Візьму піджак, — виходить з кухні, а я голосно видихаю.

Пам’ятаючи слова дворічної давнини, безцеремонно відчиняю холодильник й беру пляшку води. З жадністю п’ю, не турбуючись про своє слабке горло. Залишаю пляшку на столі, відвертаюсь до вікна й проводжу долонями по обличчю. Хочеться відкрити вікно й на повні груди вдихнути прохолодне повітря. Але, чую, що заходить Влад, тому поспішаю одягнути пальто й взутись.