Глава 11 "Солодка ранкова кава"

Поліна

Коли заходжу до квартири, батьки п’ють на кухні чай. Звісно, вони запитують чому прийшла так пізно, а я, не вигадавши нічого кращого, кажу, що теж прогулялась після роботи. Не скажу ж я їм, що ходила з босом їсти крильця. Ох, а бос… Влад викликає в мені цілу бурю емоцій. Та що там бурю? Всередині мене справжнє торнадо і з кожним новим днем воно набирає обертів. Чого тільки варті його ніжні дотики, слова, дихання на моїй щоці. А як ніжно він тримав мене за руку…

Трохи сиджу з батьками, розпитуючи про сьогоднішній похід до клініки, а потім приймаю душ й лягаю в ліжко. Сьогодні для всіх нас був емоційно складний день. Знову згадую Влада й відчуваю вдячність. Він завжди опиняється поряд в складну хвилину. Чому? Він же міг пройти повз, нічого не запитувати й не запрошувати мене на каву. Але він був поряд. Він подобається мені як людина і, можливо, як чоловік, але це нічого не значить. Смішно навіть уявляти нас разом й не варто тішити себе марними сподіваннями. Довго лежу, згадуючи сьогоднішній вечір, потім беру телефон й відкриваю фотографію Влада. Дивлюсь на цього впевненого чоловіка й згадую нашу першу зустріч. Цікаво, зараз його думка про мене змінилась? От би поговорити й спитати, але я ніколи не наважусь підняти цю тему.

Також згадую Надю, яку не бачила півтора року. Її доні вже має бути рік. Цікаво, як вона? Знаходжу її номер в телефоні й вирішую написати повідомлення. Звісно, вона могла його змінити, але спробувати варто. За своїми клопотами, я навіть не дізналась, коли вона народила.

Я: Надю, привіт. Як життя?

Не знаю, що ще запитати, тому надсилаю коротке повідомлення. Може, цього номера давно й не існує, стільки часу минуло вже. Відкладаю телефон, але він озивається викликом.

— Алло? — сідаю в ліжку, здивована такій швидкій відповіді.

— Привіт, Полінко! — чую захеканий голос Наді.

— Привіт. Не хотіла тебе турбувати…

— Та що ти? Які ж тут можуть бути турботи? Я дуже рада тебе чути. Просто біжу з роботи додому й незручно писати.

— З роботи? Ти працюєш?

— Так, офіціанткою в ресторані, неподалік дому. Як ти? Все-таки переїхала до Києва?

— Я нормально, тиждень тому повернулась до Дніпра. А ти? Як склалось твоє життя?

— Та все потихеньку. Намагаюсь хоч щось заробити, поки мама погоджується сидіти з малою.

— З малою? — аж видихаю, почувши, що з дитиною все гаразд.

— Так, нам вже рік і два місяці, — чую, що усміхається. — Поспішаю, бо без мене Елінка відмовляється лягати спати.

— А Олег в курсі, що в нього народилась донька? — знаю, що втручаюсь не у своє діло, але не могла не запитати.

— Ні. Більше ми не говорили й не бачились. І я рада. Знаєш, Полю, з появою Еліни, щось всередині мене змінилось. Коли я взяла її на руки… Це важко описати словами, але крім неї мені ніхто не потрібен і я готова зробити все, щоб моя крихітка була щасливою. А його я більше не згадую. Він — лише гірка помилка моєї юності. Шкода, що довелось подорослішати так швидко, але я б нічого не змінила, бо тоді у мене не було б її. Тепер Еліна моє життя. Краще, що є в мені, я старатимусь передати їй.

— Вітаю. Я рада за тебе, Надь. Чесно.

— Дякую, Полю. Може, якось побачимось? У мене, звісно, не так багато часу, але з задоволенням з тобою поспілкуюсь.

— Було б добре зустрітись, — відповідаю щиро.

— Запрошую у гості, коли матимеш час.

— З задоволенням прийму твоє запрошення, — усміхаюсь.

— Вибач, маю бігти, підійшла до під’їзду.

— Звісно. Бувай, Надю.

Відхиляю виклик й усміхаюсь. В її голосі й справді чути радість. А ще я дуже тішусь, що вона любить дитину від того, хто так підло з нею вчинив. Різні ж випадки бувають. Деякі матері, на фоні депресії, відмовляються від дітей. Добре, що Надя не така. Я навіть захоплююсь нею. Вона не впала у відчай, взяла себе в руки заради своєї беззахисної крихітки. Аж сльози навертаються на очі, коли уявляю її саму з дитиною на руках. Ми ж одного віку, а вона вже стільки всього пережила. Обов’язково зустрінусь з нею, коли з’явиться час і настрій. Зараз мій емоційний стан бажає кращого, в очікуванні результатів аналізів я вся на нервах.

Засинаю в роздумах й прокидаюсь з головним болем. А коли дивлюсь у вікно розумію чому. Небо затягло сірими хмарами й мрячить дощ. Ну привіт, осінь. Короткі дні й довгі сумні вечори. Сонячна погода більш позитивно впливає на мій настрій. Та вибору немає, тому взуваю капці й поспішаю на кухню робити каву. Робочий день ніхто не скасовував, навіть якщо дуже хочеться загорнутись у плед й просто мріяти про щось хороше.

— Доброго ранку, сонечко! — говорить тато, коли заходжу. — Млинці? — киває на тарілку з золотистими й ароматними млинцями.

— Ого! У скільки ж ти прокинувся? — беру тарілку й сідаю за стіл.

— Це звичка. Зазвичай о п’ятій прокидаюсь, і вже багато років без будильника. Ваша кава, красуне, — усміхається й ставить переді мною чашку.

— Ну ти даєш. Дякую, — роблю ковток, кладу собі один млинець й поливаю абрикосовим джемом. — Ммм, це нереальна смакота. Тату, тобі можна відкривати ресторан.

— Доброго ранку, — заходить мама й звертає погляд на стіл. — Аромати твоїх млинців чути навіть за зачиненими дверима.

— Сідай, — забирає в неї чашку. — Сьогодні черговий я, — ставить перед мамою тарілку, а я підставляю джем. Так приємно за ними спостерігати. Особливо за розгубленою мамою. Я ніколи не бачила її такою схвильованою. А ця легка усмішка… — Смачного, — тато ставить перед нею чай з лимоном й продовжує своє заняття.

— Дякую. Важко нам буде без млинців, коли ти поїдеш, — говорить мама й куштує свій сніданок.

— А я, мабуть, не поїду, — говорить тихо тато й в на кухні повисає тиша. Я дивлюсь на маму, а вона теж кидає на мене швидкий погляд й опускає очі в тарілку. Помічаю рум’янець на її щоках й розумію, що мені час збиратись на роботу й лишити їх наодинці.

— Смачного, мамо, — говорю з усмішкою, підходжу до тата й міцно його обіймаю зі спини. Він кладе долоні на мої руки й легенько плескає по них. Розвертаюсь й мовчки виходжу.