Глава 10 "Дивні бажання"

Владислав

— Серйозно? Ти харчуєшся цим? — запитую, коли підходимо до закладу швидкого харчування.

— Інколи дозволяю собі шкідливу їжу. Це смачно, — розвертається до мене й усміхається.

Ця її усмішка… Щира, відкрита й, може, трохи нервова, аж ніяк не в’яжеться з тією дівчиною, що я побачив два роки тому. Вона змінилась, стала впевненішою й дорослою. Але на мою близькість реагує напружено, намагається зайвий раз не стояти близько, наче відстоює свій особистий простір. Це неприємно. Не хочу, щоб вона мене боялась.

Відчиняю двері й пропускаю Поліну всередину. Не пам’ятаю, коли востаннє сидів у закладі швидкого харчування. Вже давно не студент і можу собі дозволити харчування у ресторанах. Поліна не йде до касира, а стає біля екрана, щоб самій замовити їжу. Натискає на меню й деякий час переглядає його. А я дивлюсь на неї. Ця дівчина займає забагато моїх думок. Після розмови в кабінеті, постійно повертаюсь до інформації про життя в Києві. Така юна й незахищена, кинула все й втекла. Братик постарався, щоб відбити в неї віру в людей.

Колись давно я теж пережив переломний момент і зараз шкодую, що тоді піддався емоціям й сказав Поліні ті слова. Виходить, що вона нікому не довіряє. Хоча, це не так вже й погано, ніхто не потопчеться по твоїх почуттях й не залишить неприємний осад на багато років. Але ж їй дев’ятнадцять, якщо не помиляюсь. Невже у такому віці вона не має хлопця? Це питання активно пульсує в голові, але питати буде якось дивно.

— Я буду гострі крильця й картоплю фрі, — вириває з думок й кидає на мене погляд. — А ви?

— Повністю тобі довіряю у виборі, — підіймаю руки, бо навіть не бачив, що там ще є.

— Можна замовити бакет, щоб спробувати усе, — радиться зі мною.

— Я не проти.

— Вам каву, мені капучино, — продовжує додавати страви до кошика. — А колу будете? — знову цей погляд. В ньому читається довіра. — Ну… Щоб запити? Вони гострі, але смачні, — пояснює, коли не відповідаю.

— Смачні кажеш? — не втримуюсь й заправляю пасмо волосся їй за вушко. На щоках миттю спалахує рум’янець, що робить її ще чарівнішою. Ох Владе… — Буду, — відповідаю коротко й вона швидко відвертається. Додає колу й два пончики з солоною карамеллю, але мене вже ні про що не питає. Цікаво, злякалась, чи засоромилась? Бачу, що вона закінчила з замовленням й відкриває сумку, щоб оплатити. Дістаю з кишені телефон й прикладаю до термінала.

— Владиславе Сергійовичу, — обурюється й суворо дивиться на мене. — Це я вас запросила.

— Схоже, знову будеш винна, — знизую плечима. Хочеться усміхнутись, така вона мила, але стримуюсь. — Сядемо? — оглядаю приміщення.

— Так, — говорить розгублено. Невже вона справді думала, що я дозволю за себе платити?

Проходимо за скляну перегородку й сідаємо за стіл на невеликі червоні дивани. На диво, тут чисто й затишно. Мабуть, заклади швидкого харчування пішли далеко вперед, за той час, що я їх не відвідував.

— Піду помию руки, — підводиться Поліна й лишає переді мною чек з номером замовлення. Вперше бачу дівчину, яка замість страв від шефа обирає смажені крильця. Незвичайна Поліна. Дівчина, що так неочікувано запала в душу.

— Не оголошували наше замовлення? — запитує, коли повертається.

— Не приносили, — теж підводжусь, щоб помити руки.

— Його ніхто й не принесе, — усміхається, — потрібно слухати, щоб не пропустити, або ж спостерігати на екрані. Два:один, Владиславе Сергійовичу.

Після цієї репліки не можу стриматись й змовчати. Підходжу й нависаю над нею ззаду. Обпираюсь долонями об столик й нахиляюсь до самісінького вуха.

— Ти продовжуєш зі мною змагатись, Поліно? — питаю тихо. Вона затамовує подих і ця реакція штовхає на багато неспокійних думок. Легенько хитає головою, опускаючи очі в стіл.

— Н-ні, просто сказала…

— Шкода, — шепочу й прибираю її волосся на інше плече. Якби тут нікого не було, я поцілував би її в шию, так мене притягує ця дівчина. Але навколо є відвідувачі. — Полю, мене не потрібно боятись, — звертаю увагу на зціплені пальці на колінах. — О, здається, наше замовлення готове, — чую як його оголошують, беру чек й прямую до стійки, щоб забрати тацю з їжею.

Коли поряд Поліна, в мене з’являються дивні бажання. Захищати, оберігати, робити щось приємне. І водночас — більше ніколи її не бачити. Я знаю ці почуття й чудово розумію, до чого може призвести моє бажання бути біля неї. А мені це не потрібно. Вона юна й вже один раз розчарувалась у стосунках. А я ніколи не захочу тих самих серйозних стосунків, тому досі не розумію навіщо починаю те, що не збираюсь продовжувати. Але як тільки бачу її, головою не думаю.

— Налітай, — ставлю тацю на столик, а вона ніяково усміхається. Сідаю навпроти й Поліна знову дивує. Спочатку вона засипає цукор у мою каву, а вже потім кладе собі. Розколочує, закриває стакан кришкою й ставить переді мною.

— Дякую, — кажу, потішений такою турботою.

— Можна питання? — підіймає на мене погляд.

— Так, звісно.

— Я не відволікаю вас від важливіших справ? Ну, може вас чекають вдома… — затинається, а я розумію, що й думаємо ми про одне й те ж. Мені теж цікаво було б дізнатись, чи є хтось у Поліни, а не витримала вона й запитала, до того ж дуже делікатно.

— Ні, вдома мене ніхто не чекає. Не одружений, — показую відсутність обручки на правій руці.

— Можна подумати, що всі чоловіки носять обручку, — хмикає недовірливо.

— Ну, а ти? Хто чекає на тебе, Поліно? Крім батьків, — уточнюю, тільки-но вона збирається відповісти.

— Ніхто, — видихає й ховає погляд. — Довіряти небезпечно, Владиславе Сергійовичу, — нагадує мої ж слова.

— Ми доволі давно знайомі. Звертайся до мене по імені.

— Це незручно. Ви бос, а я підлегла.

— Якщо тебе це так турбує, хоча б поза офісом, — знизую плечима й беру чергове крильце. — Це й справді смачно, — кусаю ніжне м’ясо в хрусткій паніровці.