Глава 9 "Підтримка"

Поліна

Зранку ми з татом на нервах, але намагаємось триматись. А мама, на диво, виглядає дуже спокійною. Захоплююсь її характером й внутрішньою силою. Сьогодні одягаю трикотажну сукню й піджак, волосся незмінно лишаю зібраним й роблю дуже легкий макіяж, бо сьогодні не до того. Проходячи повз мамину кімнату, бачу на підлозі імпровізоване ліжко й розумію, що тато спав на підлозі, але поряд. За бажанням, вони ж могли постелити йому у моїй кімнаті, але мене навіть ніхто не запитував про це. Нічого не питаю й не втручаюсь у їхні стосунки, тільки прошу тата зателефонувати після здачі аналізів, щоб я не хвилювалась. Обіймаю їх по черзі перед виходом, хоча в нас ніколи й не було такої традиції. Вискакую на роботу, щоб бос сьогодні не бачив, як «повільно» я прогулююсь.

Після вчорашнього листування він не виходить в мене з голови. Його слова досі перед очима. Відшмагати, одне ліжко, порушниця спокою… Хіба це не флірт? Шкода, що мені немає в кого запитати, бо тоді доведеться показати листування. А його не побачить ніхто. Чомусь саме про спілкування з Владиславом Сергійовичем не хочеться говорити нікому. Берегти від чужих поглядів. Так, я трохи дивна. Він дуже дивно діє на мене й це трохи лякає. Та що там трохи? Я в шоці від себе вчорашньої у тому листуванні. Добраніч, суворий босе… Дурепа! Як мені після такого дивитись йому у вічі?

На роботі опиняюсь раніше потрібного часу. Сьогодні нічого не купую, а каву роблю в офісі. Випиваю її в спокої й намагаюсь не нервувати, уявляючи як себе почуває мама і чи в клініці вони вже. Народ починає приходити на роботу й новий день починається. З усіма вітаюсь, бо з багатьма вже познайомилась. Деякі молодики проявляють забагато уваги, хтось просто киває, Аліна проходить повз, як завжди.

— Доброго ранку, Поліно, — нарешті, з’являється предмет моїх хвилювань. У чорному костюмі й білосніжній сорочці виглядає ідеально. А та легка неголеність… Дуже вже вона мені подобається.

— Доброго, Владиславе Сергійовичу, — поспішаю привітатись і він проходить повз. Видихаю й сідаю в крісло. Дарма хвилювалась, він навіть не згадав про наше листування й не сказав жодного зайвого слова. Скоріше за все, Влад сприйняв це, як розвагу, а я вже накрутила себе далі нікуди.

Цілий день у них важливі перемовини й наради. Приходять якісь люди й ділові партнери. Аліна навіть на обід не виходить й виглядає дуже зосередженою, коли забирає свій перекус. Потім всі їдуть на обід до ресторану й народ нарешті розслабляється. Хтось швидко вискакує купити поїсти, інші біжать випити чаю в кімнаті для персоналу. Аліна теж виходить, але швидко повертається. Одна я сиджу на місці й нікуди не ходжу. Мені сьогодні шматок в горло не полізе через хвилювання. Влад теж повертається, але вже ввечері, коли до кінця робочого дня лишається година. Він кидає на мене погляд, але не затримується й нічого не говорить. Якось образливо від цього, але що ж я хотіла? Щоб він жартував біля мене й розповідав про свої плани? Ми ж не друзі, щоб так себе поводити, а прості знайомі. Дуже далекі знайомі.

Постійно перевіряю телефон на наявність нових повідомлень, але тато досі не пише. З кожною новою годиною, хвилювання все більше наростає й загрожує вилитись слізьми. Я не вмію так триматись, як мама, й завжди плачу, коли дуже хвилююсь. Коли робочий день, нарешті, закінчується, не витримую й пишу повідомлення татові. Запитую, чи вдома вони й чи все гаразд. Затамовую подих в очікуванні, поки він прочитає й видихаю, коли бачу дві фіолетові галочки. Відповідь приходить майже одразу:

Тато: Тільки вийшли від лікаря. Вибач, довелось довго чекати його з конференції. Мама здала аналізи, тепер лишається сподіватись на краще. Ми прогуляємось в парку, щоб заспокоїти нерви.

Я: Добре, зустрінемось вдома.

Відкладаю телефон, розгублено киваю співробітникам й намагаюсь опанувати емоції. Надто сильно я себе накрутила й не можу стримати сльози. Нахиляюсь, щоб ніхто не бачив й схлипую. Я трималась як могла, але дуже важко побороти страх за близьку людину. А ще так довго чекати результатів, що можна з глузду з’їхати від хвилювання. У нашому випадку два дні — це ціла вічність. Вдома плакати не можна, тому це єдине місце, щоб вивільнити негативні емоції. Майже всі вже пішли додому. Дехто просто виходить, не прощаючись зі мною.

— Поліно, ти чому досі тут? — чую голос Влада, але очей не підіймаю. Чому саме сьогодні він вирішив піти раніше, ніж зазвичай?

— Затрималась. Вже йду, — намагаюсь говорити так, щоб голос не тремтів.

— Чому без настрою? Щось сталось? — як на зло, не йде.

— Ні, все добре.

— Подивись на мене, — не відстає, а я хитаю головою.

— Поліно… Мені обійти стійку?

— Ні, — не витримую й підводжусь. — В-вибачте, я просто втомилась, — відвертаюсь до нього спиною й витираю сльози пальцями.

— Хто тебе образив? Аліна? — все одно опиняється ззаду.

— Ні. Це особисте.

— О, трагедія, бо посварилась з хлопцем? — хмикає, а мене прориває на нову порцію сліз. Тільки зараз я розумію, що ота пригода з Андрієм — така дрібниця. Вона не варта жодної сльозинки. Коли твоя рідна людина хворіє — оце справжня біда, яка варта уваги й найсильніших молитов, щоб все вирішилось якнайкраще. — Полю, — бере мене за плечі й легенько стискає. — Не хотів засмутити.

— Моя мама захворіла, — слова самі зриваються з губ. — Я хвилювалась й не втрималась, — схлипую й марно сподіваюсь витерти сльози. — Вибачте, я зараз піду. Вдома не можна засмучуватись, а я не робот, — знизую плечима й затуляю обличчя долонями.

— Все так серйозно? — запитує тихо, але гніву в голосі не чути. Я злякалась, що він буде кричати, бо влаштувала на робочому місці трагедію.

— Ще невідомо точно. Потрібно чекати результатів аналізів, а я не маю стільки сил. Дуже боюсь за неї.

— Йди сюди, — розвертає мене до себе й обіймає, а я схлипую й втикаюсь носом в його сорочку.

Це дуже неочікувано, дивно і… Приємно. Мені приємна підтримка Влада. Він легенько погладжує мене по спині й не намагається заспокоїти, а чекає. Дає час виплеснути своє хвилювання й страх. Мовчить й міцно тримає в обіймах. В одну мить мені хочеться його обійняти, але стримуюсь. Не знаю скільки ми так стоїмо. Може, хвилин десять, але я заспокоююсь й відхиляюсь. Влад відпускає й мовчить. Знаходжу вологі серветки в сумці й витираю очі.