Глава 8 "Новий друг"

Поліна

— Отже, пам’ятаєш, — передає мені стакан з якимось напоєм.

— Обід скінчився, — дивлюсь на годинника. Куштую напій і розумію, що це апельсиновий сік. Смачно й трохи закисло після солодкого брауні.

— Ми не договорили, — бере стакан й робить ковток з трубочки. Кому сказати — не повірить, я сиджу в кабінеті боса й п’ю з ним сік з одного стакана.

— Що ви хочете дізнатись? — нервово осмикую спідницю. Його погляди мене бентежать. Вже накрутила собі купу всього. То спідниця закоротка, то блузка надто прозора. — Сюди потрапила випадково, сестра знайшла вакансію через інтернет. Я повернулась з Києва й записалась на співбесіду.

— Ти навчалась в Києві?

— Ні, жила й працювала. Навчаюсь я в нашому Національному, — цю інформацію він може прочитати в особистій справі, тому не бачу сенсу приховувати.

— Он як? — бачу легке здивування на обличчі. — Довго?

— Майже півтора року. Щоб перевестись на заочне відділення потрібно було довчитись перший курс, — не знаю навіщо пояснюю.

— А поїхала ти через одну неприємну пригоду? — питає прямо й не зводить погляду.

— Мені потрібно було щось змінити, — кажу, не дивлячись на нього.

— І тебе відпустили батьки? Саму? — чую невдоволення у голосі.

— У них не було вибору. Я стримала обіцянку й довчилась пів року.

— І як жилось у Києві?

— Чудово, — не можу стримати усмішки. — Мені подобається столиця, але так склались обставини, що потрібно було повернутись. Ви тоді мені дуже допомогли, — звертаю на нього погляд, бо щиро вдячна за ті слова. І якщо вже з'явився шанс подякувати, я маю це зробити.

— Чим, цікаво?

— Словами про довіру. Я часто поверталась до них думками, вони стали моїм життєвим слоганом, — він здивований, але я рада, що сказала. — Дякую.

— Я говорив це не для того, щоб ти закрилась від усіх, а думала в першу чергу про себе.

У нього починає дзвонити телефон, але він відхиляє виклик. Між нами повисає тиша. Влад передає мені стакан, а я мовчки роблю ковток. Передаю йому й він теж відпиває.

— Я піду, Владиславе Сергійовичу?

— Так, йди, — киває і я підводжусь.

— Дякую за обід, тепер я винна вам якийсь сюрприз, — пізно розумію, як звучать мої слова. — Ну… шматок тортика, — поправляю себе, коли бачу в його очах сміх.

— Поліно, йди, бо роботи ніякої не буде, — відповідає з легкою усмішкою й переводить погляд на ноутбук. Швидко виходжу, щоб ще чогось не ляпнути зайвого, але усмішку стримати не можу. Я не маю потрібного досвіду, але зараз це виглядало з мого боку, як легкий флірт. Дожилася. Він може подумати, що я заграю. Аліна звертає на мене здивований погляд, але нічого не говорить і я теж не збираюсь. Вона навіть не вітається зранку.

Повертаюсь на своє робоче місце й намагаюсь викинути з голови наш неочікуваний спільний обід. Я досі не вірю, що ми знову зустрілись, а тут обід й сік з одного стакана. В голові гуде, а на губах грає легка усмішка. Весь залишок робочого дня сиджу на місці й покидаю офіс, коли на годиннику п’ята вечора. Владислав Сергійович ще не виходив, тому більше ми не бачимось. Виходжу на вулицю й набираю номер тата. Хочу з ним поговорити, бо дуже давно не бачила. Було б чудово зустрітись й посидіти десь в кафе, або ж прогулятись.

— Так, Полінко, — одразу чую його голос. — Робочий день завершено?

— Ага, — видихаю з полегшенням, сьогодні був не зовсім звичайний робочий день. — Ти де? Хочу з тобою зустрітись.

— Та я, власне, у вас вдома.

— Справді? — аж зупиняюсь від здивування.

— Так. Мама готує вечерю до твого приходу, тому не затримуйся.

— Добре, — відчуваю, як безмежне тепло розливається тілом. — Вже біжу, — відхиляю виклик й поспішаю на маршрутку.

Не вірю, що в нас буде справжня сімейна вечеря. Вже забула, як це приємно. Така радість на душі, що батьки, нарешті, поговорили. І хоч вони вже давно не разом, мені дуже приємно, що ми можемо всі разом сісти за один стіл без сварок й дорікань. Від зупинки швидко поспішаю додому, настрій чудовий навіть попри те, що завтра для всіх нас буде складний день. А потім ще декілька днів очікування, поки прийдуть результати аналізів.

— Я вдома, — гукаю, коли заходжу.

— А ми вже зачекались, — з’являється тато на порозі кухні. — Привіт, маленька донечко, — обіймає мене, викликаючи купу емоцій всередині. Я так сумую за ним й так рідко бачу.

— Привіт, таточку. Я скучила, — шепочу й, не впоравшись з емоціями, пускаю сльозу.

— Ну, тихо, доню, — гладить мене по спині. — Все буде добре, люба. Все буде добре. А зараз швидко біжи мити руки й за стіл. Мама старалась, не будемо її засмучувати.

— Так, я в нормі, — витираю очі й зникаю у ванній кімнаті. Швидко приймаю душ, переодягаюсь у домашній костюм й виходжу на вечерю. Мені дуже цікаво дізнатись про що говорили батьки, але розумію, що це не моя справа.

Мама вечеряє легко, бо в неї підготовка до аналізів, але для нас з татом вона приготувала досить ситну вечерю. З улюбленою запеченою картоплею тата, що дуже приємно й неочікувано. В ході розмови розумію, що тато був у нас цілий день й ходив до магазину купувати продукти. Вони говорять спокійно й лагідно одне до одного, а всередині мене безмежно радіє маленька Полінка. Коли прибираємо зі столу, татові хтось телефонує і він виходить. Не можу втриматись, тому підходжу до мами й тихенько ставлю своє питання:

— Мамо, а де тато ночуватиме?

— Не питай, Поліно, — відповідає розгублено. — Я сама запропонувала йому лишитись.

— У нас? — не вірю, що таке можливо.

— Та тихо, — шепоче, викликаючи в мене сміх. — У нас. Що ж я монстр, щоб вигнати його на вулицю? Це і його квартира, якщо задуматись. Ще й завтра зібрався їхати зі мною, — шепоче, нахилившись до самісінького вуха. — Уявляєш?

— Ма, навіть не знаю, що сказати, — усміхаюсь, бо, мабуть, ніколи не бачила маму такою… Дівчинкою.

— Мені буде набагато спокійніше, якщо з тобою буде тато, — кажу чесно, але вона нічого не відповідає й продовжує витирати посуд.