Глава 7 "Добрий ранок"

Поліна

— Мамо, я не снідатиму, бо запізнююсь, — гукаю з кімнати й продовжую одягатись.

Такого зі мною ще не було! Вчора забула увімкнути будильник на телефоні й прокинулась пізніше на пів години, аж коли почула свистіння чайника. Тепер доведеться викликати таксі й летіти, щоб не запізнитись, бо всі знають реакцію Владислава Сергійовича на спізнення. За тиждень роботи у компанії, я встигла почути, як він може реагувати. Краще не потрапляти під його гарячу руку. А ще я звикла до його присутності й опанувала свої емоції, що не може не радувати.

Одягаю класичну чорну спідницю, блакитну легку блузку й заправляю її всередину. Зверху накидаю піджак. На обличчі легкий, швидкий макіяж, а волосся зібране у хвіст. До туфель на високих підборах теж звикла й навіть навчилась швидко бігати, коли вискакую на вулицю в обідню перерву, щоб купити собі чогось солодкого до кави. Шматочок торту — мій антистрес для гарного робочого дня. Викликаю таксі, прощаюсь з мамою й тільки-но відчиняю двері, як налітаю на якогось чоловіка.

— Ой! — вигукую з переляку. — Ви… Тато?! — вигукую ще голосніше й вішаюсь йому на шию. — Але як? Ти не говорив, — не вірю, що це він стоїть переді мною.

— У мене відпустка і я подумав, що потрібен тут, — каже він й притискає мене до себе. — Як ти змінилась, доню. Така красуня, — відсторонює від себе, щоб оглянути. — Хотів встигнути, щоб побачити вас зранку й не чекати до вечора.

— Полю, що сталось? — визирає мама й застигає на місці. Е… Женю? — розумію, що в неї немає слів, бо я сама шокована.

— Вибач, я забіг, щоб побачитись з вами. Привіт, Алло.

— Привіт, — протягує мама, що аж блідою робиться.

— Мені потрібно бігти, бо спізнююсь, — дивлюсь на годинника й розумію, що часу в мене обмаль.

— Біжи доню, я зателефоную ввечері, — випускає мене з обіймів.

— Я ти? — звертається до мами.

— Та я теж маю бігти на роботу, але чаю випити встигнемо, — шокує не тільки тата, але й мене.

Коли я заходжу до ліфта, за татом зачиняються двері квартири. Оце так сюрприз! Аж ніяк не віриться, що тато приїхав до України. Мамі завтра на аналізи, підтримка точно не завадить. Таксі вже чекає, тому біля офісу опиняюсь вчасно. Навіть встигаю купити собі капучино й шматочок шоколадного тортика. В приміщенні тиша, п’ятнадцять хвилин ще нікого не буде, тому сідаю у своє крісло, відкушую шоколадну смакоту й заплющую очі. Відпиваю з трубочки капучино й нарешті розумію, що ранок добрий. Навіть мої сумбурні збори лишаються в минулому, а п’ятнадцять хвилин тиші допоможуть розслабитись й привести думки до ладу. Перед новим робочим днем вони просто необхідні.

Якщо задуматись, то нічого складного у моїй роботі немає. Сиди собі цілий день, перевіряй перепустки, вітайся зі співробітниками й записуй відвідувачів. Може, ще на декілька дзвінків доведеться відповісти. Але за цілий день навіть від цього гуде голова. А якщо додати присутність Влада… Зустрічі з ним, мабуть, і є найскладнішими моментами з усього дня. І тільки я про нього згадую, як він з’являється перед стійкою.

— Доброго ранку, — кидає на мене погляд й вже збирається пройти, але зупиняється.

— Доброго, — відповідаю швидко й відставляю свій сніданок.

— Смачного, — підходить й обпирається ліктями на стійку.

— В-вибачте, не встигла поснідати, — відповідаю розгублено.

— А хто сказав, що я проти? — дивується й протягає до мене руку. Не знаю, як реагувати, тому сиджу й не ворушусь. — Ти заїлась, — говорить тихо й проводить пальцем по нижній губі. Від цього дотику, приємне тепло розливається тілом, а щік торкається рум’янець.

— Дякую, — кажу ніяково й торкаюсь того місця пальцями.

— Пригостиш? — остаточно змушує розгубитись. Не можу зрозуміти, який у нього настрій й абсолютно не знаю, що відповісти.

— Емм, так. Тільки в мене немає виделки, — дістаю свій пакунок. Чому поряд з цим чоловіком я завжди потрапляю у незручні ситуації? Ні з ким іншим я не відчуваю себе такою розгубленою. Він мовчки обходить стійку й обпирається на стіл, поряд зі мною.

— З твоїх рук буде смачніше, — дивиться у вічі, а я голосно ковтаю. Ні, я не боюсь його, а хвилююсь.

Цей чоловік викликає в мені ті емоції, яким я не можу дати назви й пояснення. Ну, добре. Хочеш тортик, буде тобі тортик. Беру шматок й простягаю йому. Влад кусає, не зводячи з мене погляду, а мені стає спекотно навіть у легкій блузці. Дивлюсь на губи чоловіка й повторюю за ним — стираю трохи шоколадного крему з краєчка губи. Він перехоплює мою руку й не відпускає поглядом.

— Смачно, — цілує палець, остаточно вганяючи мене у фарбу.

— Запити? — хапаю стакан з капучино й підношу до його губ. Він відпиває трохи й підводиться.

— Краще каву, а за торт дякую, — виходить з-за стійки, а я видихаю. — Поліно, — зупиняється й розвертається до мене, — ти боїшся мене?

— Ні, — відповідаю без роздумів. — Але своєю поведінкою, ви змушуєте мене губитись, — говорю правду.

— Це добре, — усміхається і йде, а я сиджу й не можу зрозуміти, що ж тут хорошого.

Та роздуми перериває поява Аліни. Як завжди, залітає, тикає мені перепустку й мчить далі. Вона не злюбила мене з самого початку, після тієї ситуації в перший день. Вона, мабуть, єдина, з ким я не спілкувалась за минулий робочий тиждень. Навіть з генеральним знайома, серйозним чоловіком років п'ятдесяти.

День починається активно й продовжується так само. У думках постійно завтрашній похід мами до лікаря і Влад. Не можу я забути наш маленький спільний сніданок і його погляд. Хоча, погляд я не можу забути вже досить давно й навіть звикла з ним жити. У нього сьогодні знову співбесіда й доводиться телефонувати, щоб попередити. Голос серйозний і не чути жодного натяку на ранкову веселість. Кладу слухавку, запрошую чоловіка увійти й відкидаюсь на спинку крісла. Прикладаю пальці до губ й усміхаюсь. Згадую, як він дивився на мене й знову стає спекотно. У мене на Влада нездорова реакція. Хоча… Реакція якраз здорова, просто я перелякана. Обмежила себе в спілкуванні з чоловіками й не маю жодної граминки довіри до них. Так вже склалось… Краще убезпечити себе, щоб ніхто більше смів смітити в душі.