Глава 6 "По душах"

Поліна

Виходжу на вулицю й жадібно вдихаю свіже повітря. Ну і день! Суцільна халепа з наслідками. Халепа — те, що серед тисячі вакансій я прийшла туди, де працює Влад. А наслідками, схоже, будуть нові сни з його участю. Досі не розумію, як таке могло статись. І чому саме цей чоловік? Він і так не дає спокою у спогадах, так тепер ще й бачити його буду кожного дня. За цілий день тисячу разів приймала рішення відмовитись від посади, але ж такі гарні умови, і зарплатня… Не знаю, що робити.
В сумці озивається телефон, тому поспішаю відповісти. Фото на екрані змушує усміхнутись.

— Привіт, таточку.

— Привіт, Полінко. Ти не зайнята? Не в метро? — запитує він, і я розумію, що прийшов час для серйозної розмови. Набираю побільше повітря в легені й говорю те, що давно мала розповісти. Тато дивується й засмучується. Дуже. Деякий час просто мовчить, а я не заважаю, бо така новина може збити з ніг будь-кого.

— Ти тому й повернулась?

— Так. Не можу бути осторонь, коли тут такі проблеми.

— Моя допомога потрібна? Гроші?

— Ти ж знаєш маму. Вона не візьме.

— Знаю, тому буду пересилати тобі. Щось вигадаєш, щоб вмовити її не відмовлятись.

— Ще нічого конкретно невідомо. Вона наступного тижня здаватиме аналізи, тоді буде більше інформації.

— Добре, що ти підтримуєш маму. Яка чудова в нас донька виросла. А що за робота? Тобі хоч подобається?

— Так, нормальна, — відповідаю коротко, бо це окрема заборонена тема. Про Влада говорити не збираюсь, а про роботу особливо немає чого розповісти, бо тільки один день минув. — Сиджу собі, слідкую за всіма й виписую перепустки. Нічого особливого.

— Ясно. Важко вам зараз, — робить висновок тато.

— Головне, щоб мама одужала, а все інше ми переживемо.

— Так, доню, тримайтесь. Думками я з вами й чекатиму на новини.

— Добре, тату, бувай. Сідатиму у маршрутку.

— Бувай, доню. Мамі привіт.

Всю дорогу думаю про свою нову роботу. Точніше — нового керівника. Згадую його діловий стиль, легку неголеність, серйозний погляд, легку усмішку, здивування на обличчі. Цікаво, що він подумав, коли побачив мене? І чому досі пам’ятає слова, сказані майже два роки тому? Пройти повз не вийде… Це він влучно підмітив. А ще йому дуже личать окуляри, які він надягає для роботи за комп’ютером. Красивий чоловік, цього просто неможливо не помітити.

Вдома смачно пахне вечерею, на кухні працює телевізор. Мабуть, саме це мені зараз й потрібно, щоб скинути напруження першого робочого дня.

— Привіт, — зазираю на кухню, де мама готує рагу. Цей аромат не переплутаєш ні з яким іншим. Давно я не ласувала її фірмовим рагу. А враховуючи те, що я сьогодні не обідала, тільки каву пила з печивом, яке принесла Антоніна Степанівна, аж слинки течуть.

— Ділись враженнями? Як перший робочий день? — питає з цікавістю, і мені це дуже приємно.

— Зараз прийму душ й все розповім. До речі, від тата привіт, він телефонував.

— Дякую, — відповідає тихо, вкотре дивуючи. Це ж коли таке було, щоб мама приймала привіти від тата? Щось моя пам’ять цього не підказує. На радощах хочеться поплювати через ліве плече й голосно постукати по дереву. Але мама не зрозуміє, тому йду до ванної кімнати й приймаю душ.

Вечеря проходить за розмовами. Я трохи ділюсь враженнями про свою нову роботу, уникаючи згадок про керівництво, а мама розповідає про свої турботи в школі. Давно ми так не говорили. Не відчувається напруження, яке колись було присутнє у розмовах. Жодного разу вона не вказала, як мені себе поводити й що робити. Прибираємо разом зі столу й мама дивує ще більше, пропонуючи подивитись фільм. Я навіть зависаю на декілька секунд від такої пропозиції. Ми проходимо у мою кімнату й сідаємо на ліжко, обпираючись об стіну. Знаходжу сімейну комедію, яку ще не дивилась й вмикаю.

— Подобається? — питаю через деякий час. — Можемо щось інше знайти.

— Мені байдуже, що дивитись, — відповідає мама, дивлячись на екран. — Просто хочу побути з тобою.

— Мамо, — хочу якось підтримати, сказати, що все буде добре. Але вона перебиває:

— Знаю, доню. Я знаю, що ти хвилюєшся за мене. Пожертвувала всім й прилетіла додому, щоб бути поряд. Повір, це розчулить будь-яку матір, навіть такого цербера, як я.

— Ти не цербер, — намагаюсь заперечити й беру її за руку.

— Коли я отримала ті злощасні аналізи, в мені наче щось перевернулось. Зруйнувався бар’єр, яким прикривалась і я побачила все. Як мало я приділяла часу своїм рідним, обираючи роботу. Відпустила тебе за стільки кілометрів. Навіть не так, ти втекла. Бо більше не могла терпіти моїх високих вимог. Я винна перед тобою.

— Ні, — в мене аж подих перехоплює від таких зізнань.

— Ти ніколи цього не скажеш, бо любиш мене, хоч я й не була мега турботливою матусею, а тільки роздавала команди. Як правильно, а як ні, хоча й сама не розуміла своєї стратегії. У самої невдалий шлюб, а я намагалась навчити чомусь тебе. І це стосується не тільки стосунків з хлопцями, про які ми ніколи не говорили, як мама з донькою. Це стосується всього. Я картаю себе, що ти поїхала, що змусила тебе повернутись й не переглянула свою життєву позицію раніше. Зізнаватись у своїй провині важко, — кидає на мене короткий погляд, — але необхідно, щоб почати все спочатку. Якщо, звісно, у мене буде такий шанс.

— Буде, — схлипую, бо її промова заділа найпотаємніші струни моєї душі. — Мамусю, обов’язково буде, — притуляюсь до неї й міцно обіймаю. — Ми переможемо всі негаразди разом. І тато… Він теж хвилюється й обіцяв допомогу.

— Угу, — чую, що вона теж плаче. — Поганець твій тато, але перед ним я теж винна,— бурчить, а я усміхаюсь крізь сльози. — Поліно, в той вечір… Тоді щось сталось, так? Ти ж не просто так прийняла рішення поїхати? Весь цей час мені не дає спокою та ситуація. Я так мало з тобою говорила, не цікавилась планами, а тільки втілювала свої.

— Все нормально, ма. Не хочу згадувати те, що минуло. Почнемо нову сторінку? — дивлюсь на неї, витираючи очі долонями. — Будемо думати про хороше й не згадуватимемо те, що псує настрій.