Глава 5 "Порушений спокій"

Владислав

Ну, ти й дурень, Владе! Це ж треба таке ляпнути! Пошуки адміністратора завершені. Дурнішого виразу й не придумати. А все вона! Та нехай це буде, хто завгодно, тільки не Поліна. Як? Чому? За що?

Я хвилини дві стояв й спостерігав за тим, як дівчина копошиться за стійкою. Якщо бути чесним, милувався, бо поза була аж занадто спокусливою. Звісно, й дурню було зрозуміло, що це не Галина, повненька жіночка у віці. Вона вчора попередила мене, що прийде якась дівчина на стажування. Мені просто було цікаво, як на мої слова відреагує незнайомка і як поводитиме себе у такій незручній ситуації. Стресостійкість — один з основних пунктів при прийнятті на роботу. Але сам не впорався. Важко передати свої емоції, коли впізнав Поліну. Її не можна приймати на роботу. Надто багато цієї дівчини у моєму житті. І я бачив її реакцію. Краще все завершити зараз. Поки нічого не почалось. Але ж яка вона… Сексуальна. Стала дорослою і ще гарнішою.

— Можна? — запитує Аліна й заходить до кабінету. — Ваша кава, — дефілює до столу й ставить переді мною чашку.

— Дякую, — беру каву роблю ковток. Не можу викинути малу з голови. І як працювати, коли вона вже й тут мене знайшла? Мало мені згадок про той вечір?

— Владе… Владиславе Сергійовичу, хто ця дівчина?

— Наш новий адміністратор, — відповідаю, думаючи про випадок з перепусткою. Не розумію, як зможу їй відмовити. А може, Поліна сама не захоче залишитись? Це буде гарною новиною. Мабуть.

— Та вона ж хамка! Ще й мала якась. Їй вчитись потрібно, а не перепустки перевіряти.

— В чому проблема, Аліно? — починаю дратуватись від її присутності. — Тобі не сподобалось, що вона правильно виконує свої обов’язки? — звертаю погляд на неї. — У нас існують правила і будь ласкава їх дотримуватись.

— Я зрозуміла. Вибачте, що потурбувала, — стискає губи й розвертається, щоб піти.

— Краще звертай увагу на свої обов’язки, бо доведеться шукати ще й секретаря, — додаю, щоб вона не займалась дурнею.

Вона виходить, а я відкидаюсь на спинку крісла. Ох і ранок. Чого завгодно міг очікувати, але не нової зустрічі з Поліною. Скільки ж це минуло? На столі озивається телефон, але ім’я на екрані не викликає бажання говорити.

— Я тебе слухаю, — все ж приймаю виклик, очікуючи чогось неприємного.

— Привіт. Ми можемо зустрітись? Я тут неподалік твого офісу, можу забігти, — говорить Андрій.

— Ні, не потрібно заходити. Зараз в мене немає часу, — згадую про його спір. Ось, я вже хвилююсь, щоб її не засмутити. Дурня якась! — Що ти хочеш?

— Ну, в мене деякі фінансові проблеми… — починає й замовкає. Цього достатньо, щоб зрозуміти, чого він хоче.

— А працювати не пробував?

— Я працюю, але у мами день народження. Я хотів привітати.

— Я в курсі, що день народження. Дивно, що ти пам’ятаєш.

— Не починай, Владе. Так і скажи, що не даси грошей. Досить повчати, я вже виріс з того віку.

— Ну, от якщо виріс, то сам і розв'язуй свої проблеми. Але щоб ввечері був на святковій вечері, — не чекаючи відповіді відхиляю виклик. Останнім часом мені все частіше хочеться йому врізати. Це поведінка підлітка, а не дорослого чоловіка.

Так, досить! Щось я не про те думаю. Час працювати, щоб ввечері вчасно з’явитись на святі у Діни. Спочатку прямую до генерального, бо мені потрібний його підпис в договорі, трохи спілкуємось стосовно заступника й повертаюсь до свого кабінету. Аліна щось активно друкує, голосно клацаючи довгими нігтями по клавіатурі. Кидає на мене погляд й відводить очі. Вона ображена, бо нещодавно я прийняв рішення припинити наші зустрічі. Надто багато в неї з’явилось претензій й бажань постійно бути поряд. Гадаю, така дівчина швидко знайде собі достойного залицяльника, з яким можна побудувати справжні стосунки. Я ж не відступаю від своїх принципів й відрізаю навіть думки про серйозні стосунки. Це не моє.

Відганяю всі непотрібні думки й занурююсь у справи, яких на сьогодні задосить. Плюс, сьогодні маю провести дві співбесіди на посаду свого заступника. Якась зачарована посада виходить. Ті двоє, що були, взагалі не петрали, що і як мають робити, а тримати когось лише для галочки сенсу немає, бо всю роботу доводилось ретельно перевіряти, а інколи й переробляти.

Підіймаю очі тільки тоді, коли Аліна приносить перекус й чергову чашку кави. Останнім часом навіть обідаю в офісі, щоб не відволікатись від робочого процесу. Вона замовляє страви в ресторані й приносить мені в кабінет. Зручно й час не витрачається дарма. Сама ж вона виходить на обід, бо має цілу годину перерви. Багато хто з відділу виходить на свіже повітря, або ж обідає у кімнаті для персоналу. Після обіду можна почути, як народ валить на свої робочі місця.
Коли стукають у двері гадаю, що то Аліна знову вигадала якусь проблему й привід, щоб прийти. Але ні. Після гучного стуку до кабінету зазирає Поліна.

— Вибачте, Владиславе Сергійовичу, до вас прийшли на співбесіду, — говорить тихо, але впевнено. Стоїть на порозі й відводить очі. Не втримуюсь й обдивляюсь її з голови до ніг. Згадую нашу ранкову зустріч й стає спекотно. Владе, припини фантазувати, бо відсутність зустрічей з Аліною на деякі органи впливає негативно.

— Запроси до мене, — відкидаюсь на спинку крісла й знімаю окуляри. Вона киває й швидко зникає за дверима. Мала порушниця. Вона й зараз забирає мій спокій.

Проводжу співбесіду й знову повертаюсь до роботи. Якщо кращий ніхто не прийде, доведеться прийняти цього чоловіка. Мені вже трохи набридло виконувати чужу роботу, коли й своєї вдосталь. До того ж осінь в самому розпалі й поки ще тепло, потрібно поїхати з друзями на природу. Давно обіцяв їм зібратись разом. Майже перед завершенням робочого дня у двері знову стукають. Вже знаю, що це Поліна, бо Аліна так наполегливо не стукає.

— Так, — кажу голосно, щоб вона почула.

— Вибачте. До вас знову прийшли.

— Хто? — складаю руки перед собою й уважно стежу за її емоціями. Ловлю себе на думці, що мені подобається, коли вона червоніє у моїй присутності.