Глава 4 "Нова зустріч"

Поліна

— Я навіть не підозрювала, що у вас такі проблеми, — говорить засмучено Іванка, коли сідаємо за столик у кафе. — А я торохкочу про свої плани, тобі ж зовсім не до цього.

— Я намагаюсь тримати себе в руках й не розкисати. До того ж мама все бачить, я маю її підтримувати, а не навпаки.

— Оце так справи, — зітхає подруга. — А коли все з’ясується?

— Наступного тижня мама піде на нове обстеження й здасть необхідні аналізи.

— Я буду тримати за неї кулачки.

— Дуже дякую, люба, — розчулююсь від її слів й відводжу очі. Офіціант приносить каву й два круасани з шоколадом. Глибоко вдихаю, щоб заспокоїтись й куштую каву. — Ну, а в тебе як справи? Я страшенно скучила за нашими розмовами й хочу знати все.

Цих слів достатньо, щоб дівчина почала розповідати про всі пригоди, які стались від часу нашої останньої розмови телефоном. Ділиться своїми таємницями та планами на майбутні вихідні. Я навіть забуваю про ситуацію вдома, так мені легко й цікаво з Іванкою. Я, своєю чергою, ділюсь з нею новинами про своє стажування, а вона бере з мене обіцянку обов’язково розповісти про перший день на новому місці. Сидимо довго, бо тем зібралось багато, а потім, як в старі добрі часи, Іванка проводжає мене на трамвай і я їду додому. Коли виходжу, мені чомусь згадується період після того вечора й гарний настрій зникає. Але не хочу, щоб мама бачила мене сумною, тому заходжу до квартири й розтягую на обличчі усмішку.

— Мамо, я вдома, — кричу й знімаю взуття.

— Привіт, — з’являється вона на порозі кухні. — Де була?

— З Іванкою бачилась.

— Що робили? — відмічаю, що любов до контролю нікуди не зникла.

— Нічого, просто поговорили. Як у тебе справи?

— Як завжди, роботи купа і нічого не встигаю. Я вечерю приготувала.

— Добре, руки помию й прийду, — знімаю джинсову куртку й заходжу до ванної кімнати. Мию руки, уявляючи який салат могла приготувати мама, але коли заходжу на кухню, застигаю від здивування.

— Ну, трохи незвично, але…, — говорить якось розгублено й таке відчуття, наче вона нервує.

— Клас! Я з задоволенням спробую цю красу, — сідаю за стіл, роздивляючись приготовані страви.

Нічого собі! Я не пам’ятаю, коли ми так ситно вечеряли. Останній раз, коли батьки ще були у шлюбі. На столі картопля по-селянськи, запечена курка шматками, незмінний салат з руколою, домашній паштет й підсмажені хлібці до нього. А коли мама ставить пляшку вина на стіл, аж рот відкривається від здивування.

— Відсвяткуємо твоє стажування, — пояснює вона, а я усміхаюсь. Аж ніяк не очікувала такого приємного сюрпризу. Настрій одразу сягає найвищої позначки.

За вечерею говоримо небагато, але відчувається дуже тепла атмосфера. І навіть на мій солодкий чай мама нічого не говорить, хоч і звертає погляд, коли я додаю собі більше цукру. Цікаво, що змушує її мовчати? Чому вона вирішила переглянути свою поведінку? Невже це через хворобу? Ця думка відгукується в серці болем. Не хочу думати про погане, бо точно розплачусь. Після вечері ми прибираємо разом й розходимось по своїх кімнатах. Перед тим як прийняти душ й лягти спати, я довго міркую, що краще одягнути і яку зачіску зробити, щоб викликати симпатію у керівництва. Звісно, оцінювати будуть за знаннями, але ж зустрічають завжди по одежині. Спати лягаю так і не визначившись до кінця, і сплю міцно, без сновидінь.

Прокидаюсь раніше будильника й на свіжу голову визначаюсь з одягом. Вибір падає на трохи завужену спідницю до коліна чорного кольору, білу блузку з широкими рукавами й прозорою мереживною смужкою на них. Вона без комірця й не дуже схожа на класичну, але до спідниці пасує ідеально. З волоссям вирішую не возитись довго й збираю у високий хвіст. А от макіяжу приділяю більше часу, бо я не дуже вправний візажист. Та результат мені подобається, ціль досягнуто — я схожа на бізнес-леді.

— Гарно, — говорить мама, коли заходжу на кухню. — Поїж, хто зна, чи буде в тебе нормальний обід, — ставить перед моїм стільцем порцію вівсянки.

— Ні, дякую. Я неголодна, — сідаю й випиваю тільки каву. Від хвилювання не можу їсти. Бачу, що мама незадоволена, але знову нічого не говорить. Дивно.

Антоніна Степанівна попередила, що я маю бути на місці на п’ятнадцять хвилин раніше всіх працівників, тому вирішую вийти ще раніше, ніж планувала. До того ж на мені туфлі на підборах, в них швидко не побігаєш. Дякую мамі за каву, заскакую до кімнати, щоб скористатись парфумами й губною помадою і поспішаю на нову роботу. Хоч часу й достатньо, їду маршруткою. Видихаю з полегшенням, коли опиняюсь на місці на пів години раніше. В кафе неподалік купую капучино й чекаю свого часу, щоб увійти. Можна сказати, рахую секунди, з кожною новою хвилюючись все більше.

Коли підіймаюсь на потрібний поверх, Антоніна Степанівна вже чекає. Вона радо вітається зі мною й відчиняє двері, пропускаючи мене вперед. Весь поверх займає фінансовий відділ, а на минулій роботі, вся фірма знаходилась на одному. Судячи з усього, компанія серйозна. Робоче місце подобається одразу. Зручна стійка, за якою можна розміститись з повним комфортом. Широке офісне крісло, сучасна техніка, безплатна кава. Але! Свою роботу потрібно виконувати ідеально. Не можна: запізнюватись, грубити відвідувачам, не відповідати на дзвінки, пропускати когось без перепустки. У разі якихось проблем, звертатись до заступника фінансового директора. А у моєму випадку — фінансового директора, бо заступника теж шукають. Мене починають атакувати сумніви. Може цей самий директор якийсь монстр, з яким неможливо знайти спільну мову? Заступник втік, Антоніна Степанівна, наче дуже хороша жінка, теж йде.

— Можна питання? — наважуюсь спитати.

— Так, зараз питай все, щоб потім не було проблем, — серйозно говорить жінка.

— А чому ви йдете?

— О, я давно збиралась на пенсію, та все ніяк не наважувалась. Прийшов час відпочивати й насолоджуватись спілкуванням з внуками. Водитиму їх на різноманітні гуртки й частіше бачитиму дітей.