Глава 3 "Життя вдома"

Поліна

Всього декілька разів, за майже двадцять років, я бачила сльози на очах мами. Вона поспішно витерла очі, ще раз притиснула мене до себе й почала швидко збиратись на роботу. Уроки самі себе не проведуть. А вона у мене дуже відповідальна. Мама біжить, а я, трохи відпочивши, починаю займатись облаштуванням власної кімнати. Розкладаю речі, прибираю старі непотрібні книги й зав’язую зручно штори, щоб вони не заважали потрапляти осінньому сонечку до кімнати. Потім вирішую переставити стіл й ще годину цим займаюсь, тягаючи туди-сюди й шукаючи краще місце. У підсумку, підставляю його до вільної стіни, а біля вікна ставлю своє улюблене крісло, у якому полюбляла раніше читати. Ліжко застеляю новою ковдрою, яку купила в Києві й виставляю в тумбочку біля ліжка косметичні засоби. Ось так краще. Оновлена кімната гарно впливає на настрій. За роботою навіть зголодніла, тому йду на кухню й обідаю маминим супом. Скучила за її їжею, навіть за салатами, які ми їли кожного вечора. В Києві я повністю змінила своє харчування, але ніколи не забувала, що їжа повинна бути здоровою. Цю інформацію мама назавжди вбила в голову.

Після обіду вирішую вийти до магазину й приготувати щось дуже легке на вечерю. Не знаю чи погодиться мою страву їсти мама, але мені хочеться це зробити. Купую філе курки, червоний перець, спаржеву квасолю, червону цибулю, томати й зелень. Запікаю філе з овочами у духовці й роблю легкий салат, на випадок якщо мама відмовиться від м’яса.

Відчуваю втому, бо вночі майже не спала і вирішую подрімати поки не прийшла мама. Засинаю так міцно, що розплющую очі, коли на вулиці темно. Оце подрімала! Навіть не чула, коли мама прийшла. Сідаю й намагаюсь прогнати сонний стан. Проводжу долонями по обличчю й збираю волосся у хвіст. Мама сидить на кухні й щось читає на ноутбуці.

— Привіт. Як справи? — заходжу, відволікаючи її від роботи.

— Не хотіла тебе будити, — знімає окуляри й протирає очі.

— Голодна? Я трохи покуховарила, — нахиляюсь й відкриваю духовку. Дістаю скляну ємність зі своєю авторською стравою й ставлю на плиту. — Якщо ти, звісно, захочеш м’ясо на ніч.

— Так, було б непогано чогось з’їсти, — підводиться й закриває ноутбук. — Я все думаю, звідки цей аромат, але в духовку зазирнути не подумала.

— Сподіваюсь, тобі сподобається, — ставлю тарілки на стіл, дістаю з холодильника салат й заправляю його. Підігріваю їжу й розкладаю по тарілках. Їмо мовчки. Не знаю про що думає мама, але наважуюсь почати розмову.

— Дякую, все було дуже смачно, — вона підводиться й починає прибирати посуд.

— Мамо… — починаю й затинаюсь.

— Доню, ми обов’язково поговоримо і я тобі все розповім, але зробімо це після аналізів, добре? — стає ззаду й кладе долоні на мої плечі.

— Угу, — киваю, бо розумію її небажання. Вона завжди була такою сильною, а зараз, як не крути, ми її жаліємо всі.

— От і добре. Я приберу, ти відпочивай з дороги.

Не заперечую й повертаюсь до своєї кімнати. Переодягаюсь й лягаю в ліжко. Після сну голова гуде і хочеться знову заснути. Завтра зателефоную стосовно роботи й обов’язково побачусь з Іванкою. Вона не в курсі мого приїзду і я зроблю їй сюрприз. Мама мені приносить чай і я п’ю його в ліжку, як в старі добрі часи. А може не так й погано, що я повернулась? Буду поряд з рідною людиною, влаштуюсь на роботу й житиму собі у спокої й гармонії. Я більше не боюсь маминого впливу, вже виросла з того віку. Тим паче зараз їй дуже потрібна моя підтримка.

Засинаю міцно, але цього разу мені сниться сон, якого я не бачила вже досить давно. Сіра кімната, холод й безнадія… Я плачу й шукаю вихід з неї, але дверей не бачу. Торкаюся стін, в надії знайти хоч якийсь натяк на вихід, але з кожною новою секундою надія тане. Та раптом кімнату осяює яскраве різнокольорове світло, схоже на прожектори з клубу. В цьому мерехтінні я бачу того, про кого заборонено згадувати. Влад підходить й не зводить з мене розлюченого погляду. А я не можу зрозуміти за що він на мене гнівається. А потім хапає мене за блузку й розриває її…

Різко розплющую очі й сідаю в ліжку. Це ж треба такому статись? З поверненням додому повернувся й дивний сон, тільки з новими подробицями. І чому я його постійно згадую? Вже стільки часу минуло. Мабуть, це через поганий настрій. Коли я хвилююсь, мені майже завжди сниться цей сон. Не скажу, що він жахливий, але уві сні я боюсь Влада. Хоча не можу сказати, що боялась тоді в авто. Тоді мені було байдуже на все.

Підводжусь і йду робити каву. Так, тепер зранку я п’ю каву замість чаю. Дашка привчила, для бадьорості. Готую сніданок для мами й роблю те, чого ніколи не робила — несу на таці прямо у спальню. Стукаю й заходжу.

— Мамо, доброго ранку, — кажу тихо, а вона прокидається.

— Що сталось? Я проспала? — різко сідає в ліжку.

— Ні, я просто вирішила зробити тобі приємне.

— Поліно, я себе нормально почуваю. Не потрібно за мною ходити…

— Це тут ні до чого, — перебиваю її. — Я просто хотіла тебе потішити сніданком. Зранку емоції мають бути позитивними, — усміхаюсь й ставлю тацю їй на коліна.

— Дякую, — бачу розгубленість на її обличчі, але зручно сідає й робить ковток чаю.

— Прибирати не потрібно, я сьогодні маю вільний день, тому просто насолоджуйся. Новини? — вмикаю телевізор й подаю їй пульт. Такої здивованої мами я ще не бачила, аж усміхнутись хочеться. Гадаю, це приємне здивування і від цього радісно й мені.

— А які в тебе плани? — питає, куштуючи вівсянку.

— Хочу влаштуватись на роботу й побачитись з Іванкою, дуже скучила.

— Що за робота?

— Посада адміністратора, але впевненості, що мене хтось на неї прийме немає.

— Чому?

— В мене немає стільки досвіду, а компанія велика. Впевнена, що на це місце багато охочих.

— Поліно, мені здається, що ти себе недооцінюєш. Не смій думати про погане, а сміливо пробуй, — говорить спокійно, хоча я очікувала невдоволення стосовно посади.