Глава 2 "Повернення"

Поліна

— Що ж, Поліно, дуже шкода, що ти вирішила звільнитись, — говорить Любов Георгівна, керівник відділу кадрів. — Я гадала, ти займеш посаду секретаря.

— Я цього дуже хотіла, але обставини склались так… — говорю засмучено.

— Це твоє остаточне рішення?

— На жаль, я не можу більше лишатись в Києві, — хочеться плакати. Мені шкода втрачати таку гарну роботу, але зараз найважливіше значення має здоров’я мами.

— О, то ти їдеш з міста?

— Так повертаюсь до Дніпра. Зараз я потрібна вдома.

— Якщо вирішиш повернутись до Києва, для тебе у нас знайдеться вакансія.

— Дякую, — відповідаю розчулено, прощаюсь з жінкою й покидаю офіс, у якому збиралась працювати ще довго. Та життя вносить свої корективи, тому вночі сяду в потяг і вже завтра зранку буду вдома.

У мами виявили якусь пухлину на обстеженні, але вона не хоче мені нічого говорити. Тільки короткі фрази й прохання не хвилюватись. А як я можу бути спокійною? Це ж моя мама! Звісно, я дуже хвилююсь й того ж вечора, коли дізналась погану новину, вирішила, що повернусь додому. Зараз мої бажання не мають значення. Я маю бути вдома й допомогти чим зможу. Тітка Катя говорила, що попереду ще одне обстеження, тому є надія, що діагноз помилковий й можливе медикаментозне лікування без операції. Дуже на це сподіваюсь, кожного дня молюсь, щоб все було добре.

На метро доїжджаю до потрібної станції й востаннє прогулююсь містом, яке мене дуже гарно прийняло. Мені тут спокійно й затишно. Неквапом доходжу до будинку й підіймаюсь до квартири. Чую, що Даша вже вдома й щось готує на кухні.

— Привіт, — вітаюсь, а вона підскакує, бо не чула моєї появи.

— Фух, налякала, — прикладає долоні до грудей. — Все добре?

— Так, розрахували.

— Не хвилюйся, Поль. Ми сподіваємось, що все минеться без тяжких наслідків, — підходить й бере мене за плечі.

— Угу, — схлипую, бо емоційна напруга сягає піку. Я два тижні думала про маму, моє хвилювання набирає обертів кожного дня і триматись дуже важко. Хотіла їхати одразу додому, але мала відпрацювати два тижні за законом, поки мені шукали заміну.

— Не плач, сонце. Все буде добре. Головне триматись й не думати про погане.

— Не буду, — витираю очі. — Піду збирати речі.

— Чекай, я тут дещо знайшла, — проходить до столу й розвертає до мене відкритий ноутбук. — Ось. Переглянула всі вакансії й знайшла дещо дуже цікавеньке. Дивись, — запрошує мене сісти й показує вакансію адміністратора в IT-компанії у Дніпрі.

— Даш, ти справді думаєш, що мене приймуть в таку компанію? — скептично дивлюсь на неї.

— Так. На сто відсотків, — без роздумів відповідає сестра. — Тобі дали рекомендаційний лист?

— Дали, але…

— Ніяких «але», ти зобов’язана спробувати. На посаді адміністратора ти вже працювала, знаєш всі нюанси. До того ж не така вже це престижна посада, щоб сумніватись. Ніколи в собі не сумнівайся, Полю. Ти розумна, кмітлива й дуже відповідальна. Та якби у мене була своя компанія, — протягує, викликаючи на моїх вустах усмішку, — я боролась би за таку співробітницю.

— Ну, досить, бо я вже зашарілась від твоїх слів, — бурчу, викликаючи сміх дівчини.

Сідаю й переглядаю інформацію про вакансію. Сумніваюсь, що мене там хтось чекає, бо досвіду в мене небагато. Але все одно потрібно шукати роботу, бо сидіти в мами на шиї я точно не буду. Записую на телефон контакти й вирішую завтра зателефонувати й почати пошуки. Даша має рацію, спробувати потрібно, щоб потім не шкодувати.

Складаю речі, а Дашка поряд намагається мене розвеселити й допомагає класти їх у валізу. Сумно… Я так звикла до життя з нею. Ми чудово ладнали весь цей час, цікаво проводили вихідні, багато говорили й мали спільні захоплення. Бачу, що Даші теж сумно, але на неї чекає приємна подія. Навесні вона стане дружиною Віталія, і мені все одно довелося б шукати житло. Платити самій за цю квартиру вийшло б дорого. Від розмови та зборів відволікає мелодія мого смартфона. Зітхаю, коли бачу ім’я на екрані й кидаю погляд на Дашу.

— Це Коля.

— Не хочеш говорити? — розуміє мене сестра.

— Не хочу чути в голосі образу, наче я кидаю його.

— Ти не давала йому надії, тому не повинно бути претензій.

— Знаю, — не можу проігнорувати дзвінок й натискаю на відповідь. — Привіт, Коль.

— Поліно, ти навіть не попрощалась, — одразу озвучує претензію хлопець.

— Вибач, але я поспішала. Потяг сьогодні.

— Так швидко? І що, ти більше ніколи не приїдеш?

— Ну, чому ж? Будемо сподіватись на краще. В мене ще буде привід завітати до Києва, — дивлюсь на Дашу, а вона усміхається. — Але зараз я маю їхати, так склались обставини вдома.

— Розумію. Можна я тобі телефонуватиму? Не хочу, щоб ти зникала.

— Так, звісно. Я залюбки з тобою спілкуватимусь. Як з другом, — додаю й чую, як він хмикає.

— Це я вже зрозумів. Бажаю успіху, Поліно.

— Дякую, Колю. Тобі теж.

Відхиляю виклик й сідаю поряд з Дашкою. Кладу їй голову на плече й заплющую очі. В його голосі стільки надії, що я навіть пошкодувала, що не можу відповісти взаємністю. Але бар’єр всередині мене настільки міцний, що жодне тепле почуття до протилежної статі не зможе його зруйнувати. Не дарма ж я його так ретельно будувала.

— Суворо відшила Колюню, — робить висновок Даша. — Шкода, що той малолітній гівнюк зіпсував такий прекрасний період у житті.

— Я про нього не думаю, Даш. І давно відпустила ту історію, в мене зараз інші проблеми. А той випадок… Це було давно і не варто згадувати.

— Але ж про когось ти думаєш? Хтось не дає тобі спокою, але можеш не відповідати, у кожного є свої секрети, — зітхає сестра й більше на тему стосунків ми не говоримо. Хоча стосунків ніяких й не було. Я просто згадую Влада, слідую його настановам й намагаюсь не довіряти. Досі пам’ятаю ті слова про довіру. Цікаво, що змусило його так говорити? Невже і в його житті була якась неприємна історія зв’язана з довірою?