Глава 1 "Новина"

Поліна

— Даш, ну я в метро була, — відповідаю роздратовано, коли виходжу з переходу. — Що за терміновість? — бачу, що горить зелений і поспішаю перебігти дорогу.

— Полінкооо! Я заміж виходжу! — пищить двоюрідна сестра й змушує мене загальмувати. Чоловік ззаду натикається на мене, бурчить щось й прямує далі. А я ледь стримуюсь, що не запищати на весь район.

— Невже це сталось?! — промовляю задоволено, не стримуючи усмішки. — Вітаю, люба! Це неймовірна новина!

— Ти зараз де?

— А що, будемо святкувати?

— Аякже, — сміється Дашка й на задньому фоні чути голос Віталіка.

— О, то наречений теж біля тебе? Мої вітання вам обом.

— Зараз йде. Тобі привіт. Чекаю на тебе, готую фуршет.

— Добре, через десять хвилин буду, — відхиляю виклик й поспішаю додому. Постійно усміхаюсь, бо дуже радію за сестру. Так і знала, що Віталік не відпустить Дашку від себе, вони дуже гарна пара.

— Дівчино, — чую позаду себе й здивовано озираюсь. — Ви так швидко бігли й поранили мене, — говорить незнайомий молодик. — Прямо в серце, — уточнює, коли бачить моє занепокоєння. Торкається серця й усміхається. — Не бажаєте перепочити й випити кави? — підходить ближче, але я заперечно хитаю головою.

— Вибачте, я дуже поспішаю, — розвертаюсь й швидко йду геть. Такі знайомства точно не для мене. Я не знайомлюсь у кафе, парках, метро… Хоча, мабуть, не варто переховувати місця. Я взагалі не знайомлюсь, якщо цього не потребує ситуація. За півтора року життя в Києві виключенням був лише Віталік й хлопці з роботи. Я обмежила спілкування й оточила себе тільки тими, в кому впевнена. Тими, хто не зрадить.

Минув час, я переборола образу, викинула з пам’яті ту неприємну пригоду й намагаюсь не повертатись до спогадів. Але своє серце я більше не відкрию, надто багато болю воно відчуло. Зараз мені добре. Я живу у столиці, маю чудову роботу й навчаюсь на заочному відділенні в Дніпрі. Вдома буваю дуже рідко. Останній раз була навесні. Але незабаром сесія, тому доведеться знов навідатись, хоч мені цього й не дуже хочеться.

Звісно, я чудово пам’ятаю той період, коли хотілось вити й втекти з чужого міста у свою кімнату, забиту підручниками. Повернути час назад й ніколи не вступати до свого університету й не знайомитись з Андрієм. Але як каже Даша, у кожного свій гіркий досвід. Вона, звісно, проти, що я така закрита й ніяк не розважаюсь у вихідні, але ніколи не наполягає, а намагається зрозуміти. Коли я приїхала до Києва, розгублена й з раненою душею, Даша дуже мене підтримала. На той час вона шукала житло й одразу запропонувала мені винаймати квартиру разом. Вона хоч і далекувато від центру та роботи, але комфортна й з непоганим ремонтом.

Тато допомагає грошима й завжди цікавиться, як у мене справи. З мамою ми спілкуємось рідко і досить сухо. Вона ображена, а я, переглянувши свої погляди на життя, не збираюсь жертвувати своїми бажаннями й цілями, тільки щоб її потішити. Не можна змушувати дітей робити те, що вони терпіти не можуть. Я телефоную їй один раз на тиждень, у неділю. І говоримо ми всього декілька хвилин. Просто немає про що. Моя робота їй не подобається, бо посада не така, однокімнатна квартира, яку ми винаймаємо, теж, коли є своя у Дніпрі. Якщо коротко, то їй не подобається усе, чого я досягла за цей рік. І нехай це не такі вже й великі успіхи, але вони мої особисті і я ними дуже задоволена.

Коли тільки приїхала, довго не могла знайти для себе роботу й пробувала все, що траплялось нормального. За пів року перепробувала купу професій, від офіціантки в піцерії й адміністратора в ресторані до продавця квітів й аніматора у дитячому центрі. Але пощастило, коли познайомилась з хлопцем Даші. Його тато працює менеджером в рекламній агенції, і Віталік його попросив знайти для мене місце. І воно знайшлось. Не передати словами, яка я була щаслива. Завдяки тим курсам, які я закінчила й отримала сертифікат, мене прийняли на посаду адміністратора. Не скажу, що ця робота — верх моїх мрій, але вона найцікавіша з усіх, які встигла спробувати. А ще незабаром має звільнитись місце секретаря, і мене обіцяли прийняти на цю посаду. Тож я чекаю на приємну новину й насолоджуюсь життям.

Зазвичай, після роботи, я заходжу до супермаркету й купую два йогурти для нас з Дашею. Ввечері ми сідаємо дивитись серіал й ласуємо дієтичним смаколиком. Але сьогодні не той день, здогадуюсь, що сестра вже накриває святковий стіл, тому проходжу повз супермаркет й прямую додому.

— Я вдома, — гукаю, відчинивши двері. — Де щасливі наречені? — роззуваюсь й знімаю піджак.

— Наречена готує смакоту, а наречений побіг додому, — промовляє задоволена Дашка й з’являється на порозі кухні.

— Привіт, — підходжу й міцно її обіймаю. — Вітаю, це неймовірна новина. І я хочу знати все. Ну, про поцілунки після згоди можеш не розповідати, — жартую, а Дашка сміється. Щаслива й просто світиться вся.

— Дуй в душ і бігом на кухню, — клацає пальцем по носу й зникає на кухні, звідки доносяться дуже смачні аромати.

Усміхаюсь й заходжу до кімнати. Вона в нас одна, але ми все так гарно обладнали, що на двох місця достатньо. Беру домашній одяг й заходжу до ванної кімнати. Приймаю душ й не припиняю усміхатись. На роботі був гарний день і, схоже, вечір теж намічається чудовий. Потрібно дістати шоколадку з сумки, буде нашим десертом. На мить згадується Коля, хлопець з рекламного відділу, який активно носить мені шоколадки й дуже обережно натякає на похід в кіно. Шкода його розчаровувати, але в кіно я більше не ходжу. Стосунків не хочу, і давати марну надію теж.

— Ммм, яка шикарна вечеря, — заходжу на кухню й хапаю свій улюблений бутерброд з авокадо та червоною рибкою. — Ням-ням. Яка ж господиня дістанеться Віталіку.

— І… — дістає з холодильника шампанське, — святкуємо по повній!

— Без нареченого? — дістаю келихи й сідаю за стіл.

— Сьогодні в нічну зміну, тому вечірка буде дівочою. Каже, не витримав і приїхав, щоб зробити пропозицію й не чекати завтрашнього дня, — усміхається Даша й притискає до себе руку з каблучкою на пальці.