Глава 17 "Крок у нове життя"

Поліна

— Ось і все, — шепочу сама до себе й вдихаю тепле літнє повітря.

Аж не віриться. Відтепер я студентка заочного відділення. На жаль, на економічний перевестись не вийшло, а втрачати один рік, щоб вступати заново я не захотіла. До того ж тато подарував мені цілий курс в бізнес-школі у столиці. І я вже почала займатись онлайн. Мені дуже цікаво і я готова навіть ночами не спати ради улюбленої справи. Взимку я відвідала тата й гостила в нього всі канікули. Ми так давно не бачились, що не могли наговоритись. Весь час проводили разом, коли він не був на роботі. Живе тато у досить великій квартирі й має гарну роботу. Словами не передати, як він зрадів, коли почув, що я приїду.

Тато підтримав мене. У всьому. Не відмовляв й не критикував мої рішення. Навпаки, радив робити так, як мені хочеться. Займатись тим, що цікаво. Сказав, що завжди підтримає й допоможе грошима. Поїздка була чудовою. Багато екскурсій, розмов, походів разом по магазинах. Єдине, що бентежило — це моє нерозуміння мови, але тато усе перекладав. Якщо чесно, мені не хотілось їхати додому, але потрібно було на заняття. До речі, рішення про навчання він теж допоміг прийняти. Ми сіли й у спокійній обстановці зважили всі «за» та «проти». Я сама вирішувала, а він тільки прийняв мій вибір. І це було дуже приємно, бо я вже й забула, як воно, коли тебе підтримують.

Я стримала своє слово й сумлінно вчилась ці пів року. Вперто ходила на заняття, навіть тоді, коли хотілось вкритись з головою найщільнішою ковдрою. Сховатись від усіх й не бачити зацікавлених поглядів студентів. А вони були… Чого тільки варта компанія Андрія. Сам хлопець жодного разу не підійшов і я за це йому вдячна. А от друзі, а особливо Ілона… Вона так само дивилась, наче я роблю все, щоб відбити у неї хлопця. У нас з Іванкою були свої особливі маршрути, щоб на них не натикатись.
Але зараз все скінчилось і я цьому дуже рада. Аж не віриться, що попереду щось нове. А ще непроста розмова з мамою, бо вона й досі вважає, що зможе мене втримати вдома. Ні. Такого не буде. Якщо не поїду, шкодуватиму все подальше життя. Озираюсь на будівлю університету, що виблискує проти сонця, подумки прощаюсь до наступної сесії й крокую на маршрутку.

— Полю, — чую за спиною й різко розвертаюсь.

— Надя? — протягую здивовано й не можу змусити себе відвести очі. Вона реагує на мій погляд розгубленою усмішкою й кладе руки на свій великий живіт. У мене немає слів, стою й не знаю з чого почати розмову.

— Привіт, — вітається дівчина.

— Привіт, Надю, — усміхаюсь їй. — Я думала, ти пішла з університету, — не пам'ятаю, коли востаннє зустрічала її, і тепер розумію чому.

— Довелось, бо… Сама розумієш, — розводить руками, а я киваю. Хочеться щось запитати про її життя, але не хочу втручатись у не свою справу, щоб випадково не образити.

— Може, прогуляємось? — запитує, а я не можу відмовити. Повертаємось й заходимо до парку. Мовчки крокуємо доріжкою, а потім дівчина сідає на лавку, а я стаю навпроти.

— Як твої справи? — запитує мене, зручно вмощуючись й погладжуючи свій животик.

— По-різному, — зізнаюсь чесно. — Перевелась на заочне відділення. Збираюсь до Києва на курси й хочу знайти роботу.

— О, плани великі. А мені лишається тільки сумки до пологового збирати, — усміхається й опускає погляд. — Я так помилилась, Полю, — говорить тихо, майже шепоче.

— Тобто? — сідаю поряд.

— Він кинув мене.

— Твій хлопець? — перепитую шоковано.

— Олег, — від цього імені так і застигаю з відкритим ротом. Повільно переводжу погляд на живіт й не знаю, що сказати. В мене не знаходиться слів, як можна втішити дівчину у такій ситуації. Вона не витримує й схлипує, а мені й самій хочеться плакати, бо дуже шкода Надю.

— Чоловік з клубу? — протягую, але й так розумію, що він.

— Так, Полю, він, — витирає сльози долонями. Обіймаю її за плечі й хочу пригорнути до себе. Ось тобі й кохання. Ще раз запевняюсь у тому, що чоловіки бездушні істоти.

— Але як же так? Це ж його дитина?

— Звісно, його, — промовляє схлипуючи. — Він і слухати нічого не захотів. Одразу повідомив, що не планує одружуватися й няньчитись з дітьми. Виставив мене, — не може впоратись з емоціями, ковтаючи сльози.

— Як же він міг, — кажу сама до себе. З самого початку було зрозуміло, що він грається з Надею, але ж дитина… Як він може так чинити?

— Дуже просто, Поль. Бачила його минулого тижня з новою дівчиною, а я тягла важкі пакунки додому й плакала. Вдома теж один негатив, мама звинувачує, що я пізно їй зізналась. А я спеціально так зробила, бо не хотіла позбавлятись дитини. Вона моя. Розумієш? — дивиться на мене заплаканими очима, а в мене серце рветься на частини від жалю. До неї, молодої й наївної. І до маленької крихітки, яка ще не народившись не знає любові батька.

— Розумію, — кажу тихо, погладжуючи її по спині. — Надю, тобі не можна плакати. Кажуть, діти все відчувають. Ти ж не хочеш, щоб крихітка хвилювалась.

— Я більше не буду, доню, — гладить долонею живіт, а я ховаю сльози, відвертаючись. — Вибач мені, Поліно. Я не думала тоді, хотіла вирватись, побачити інше життя. А у підсумку… Все життя собі загубила… У дев'ятнадцять стану матір'ю одиначкою.

— Не варто згадувати те, що минуло. Тобі потрібно думати про майбутнє, — не знаю, як ще можна її підтримати. У мене немає подруг, які народжували дітей. Я дуже далека від цього всього.

— Так, мені вже час, — підводиться й витирає очі. — Вибач, що звалила на себе свій негатив.

— Не хвилюйся за мене. Ти головне бережи себе. Добре?

— Угу, — намагається усміхнутись.

Проводжаю Надю до маршрутки й чекаю поки вона поїде. Ще деякий час стою, відходячи від шоку, а потім неквапом йду на трамвай. Кажуть, проти долі не підеш. Мабуть, так мало статись. Схоже, той день був невдалим для нас з Надею. Та я все-таки спробую змінити щось у своєму житті. Піду проти заготованого сценарію, а далі вже як буде.