Глава 15 "Кінець, щоб почати"

Поліна

Вискакую на вулицю й голосно вдихаю морозне повітря. З глибини душі вириваються схлипи і я марно намагаюсь їх приховати. Добре, що на вулиці темно і мене ніхто не бачить. Стою, притуливши руки до грудей, і гірко плачу. Дурепа! Яка ж я довірлива дурепа. Хотіла віддатись тому, хто просто грався. Спір… Це був лише веселий спір. Жарт. Як же мені бридко від самої себе. Хочу змити всі його брехливі дотики. Не можу повірити, що це відбувається в реальному житті, все більше схоже на фільм. Дурний і нецікавий. Мені терміново потрібно додому, подалі звідси. Розблоковую телефон й намагаюсь набрати номер таксі.

— Поліно, — чую збоку від себе й не втримую телефон в змерзлих пальцях. Він падає на асфальт, але мені байдуже. — Ходімо, я підвезу тебе, — говорить Влад, на якого я навіть дивитись не можу. Тільки заперечно хитаю головою й не підіймаю очей від асфальту.

— Н-не-потр-рібно, — ледь видавлюю з себе. Підіймаю телефон на якому красується величезна тріщина. Схлипую й відвертаюсь. Не можу, це сильніше за мене. Мене зрадили, знищили, розтоптали… Я довірилась, а він… Ненавиджу!

— Поки приїде таксі, тобі доведеться довго тут стирчати. Ходімо, — він підходить ближче й бере мене за передпліччя. Як тоді, в клубі.

— Мені на Святослава Хороброго, — белькочу адресу, щоб не сталось, як минулого разу.

— Ти пила? — схоже він теж не забув нашу першу зустріч. — Тобі погано?

— Ні, — кажу тихо і йду за ним до автомобіля. У голові гуде. Мені погано не від тієї граминки вина, яку я випила, а від відчуттів всередині. Там болить…

Чоловік відчиняє дверцята й допомагає мені сісти. Все відбувається наче в тумані. Я навіть не звертаю уваги на сльози, які течуть по щоках. Кутаюсь в пуховик, неначе захищаючись, але біль не проходить. Все всередині розривається від образи. Влад сідає за кермо й мовчки виїжджає з двору. Заплющую очі, бо навіть від пейзажу нічного міста нудить. Перед очима обличчя Андрія, а у вухах досі звучать слова, як сильно він в мене закохався. Ти, Поліно, найдурніша у світі дівчина. Сльози й не думають зупинятись і таке відчуття, що я не хазяйка свого тіла. Мені навіть не соромно схлипувати перед Владом. З кожною новою секундою в душі зароджується гнів й ненависть до того, хто образив. Мама мала рацію, чоловіки не вміють відчувати, вони бездушні.

— Поліно, — в тиші салону, голос Влада звучить надто голосно, — ти маєш намір подати заяву на Андрія?

— Що? — до мене погано доходять його слова. Хіба за розбите серце карають?

— Ти неповнолітня, — пояснює коротко, а з моїх губ зривається нервовий сміх.

— Немає за що. За плювки в душу, на жаль, не карають, — кажу тихо й невпевнена, що він мене почув.

— І чому я не здивований? — хмикає й змушує звернути на нього погляд. — Ти просто майстер потрапляти у халепи.

— Що? — відчуваю, як всередині мене закипає гнів. — Я не просила вас мене підвозити, — тепер вже він здивовано дивиться на мене. Мабуть, не очікував агресивної відповіді, але я ледь тримаюсь, щоб бути більш-менш ввічливою.

— Відвезти назад? Стирчатимеш там на морозі? — дивиться у вічі, лякаючи небезпечним поглядом темних очей.

— Та без проблем! Гірше вже точно не буде, — відповідаю з гнівом. Маленька боягузка всередині мене, заплющує оченята від страху, але я не можу вдавати ввічливість, коли хочеться кричати. — Краще б мене взагалі не було! — випалюю не подумавши. Стає соромно, відвертаюсь до вікна, ховаючи очі від чоловіка.

Але схоже, його заділи мої слова, бо він сповільнює рух й зупиняє автомобіль на тротуарі. Хапаюсь за ручку, щоб відчинити дверцята, але вони заблоковані. Зиркаю на нього розгублено, але він дивиться перед собою.

— Послухай мене, Поліно, — говорить тихо, але від його голосу мороз пробігає тілом. — Ніколи не промовляй того, в чому невпевнена, — карбує кожне слово. — Тебе примусили до нього прийти?

— Ні, — відповідаю тихо.

— Андрій тебе до чогось змушував? Погрожував? Зробив боляче? — запитує холодно. — Я маю на увазі фізичний біль.

— Ні, — заперечно хитаю головою.

— В сучасному світі вірити небезпечно. Навчись зважувати кожне рішення, думай головою і це допоможе уникнути багатьох розчарувань.

— Можна я піду? — питаю з надією, але чоловік заперечно хитає головою.

— Я відвезу тебе, — рушає з місця й більше ми не говоримо.
Коли автомобіль зупиняється за моєю адресою, голосно зітхаю, уявляючи, що зараз буде вдома.

— Дякую, — не можу просто так піти, і нічого не сказати.

— Сподіваюсь, ти думатимеш наступного разу, припиниш встрявати в неприємності, і ми більше не зустрінемось, — говорить чоловік і в голосі чути роздратування.

— Я теж на це дуже сподіваюсь. А якщо раптом таке станеться, просто пройдіть повз, будь ласка. Краще я сама вчитимусь на своїх помилках, — відчиняю дверцята й виходжу з авто.

Розумію, що шапку десь загубила, або забула в Андрія, але зараз байдуже. Заходжу в арку, але до під’їзду не заходжу. Сідаю на лавку у дворі, закутуюсь щільніше в пуховик й заплющую очі. Все набридло! Ніколи не подумала б, що можна ось так грати роль закоханого. Удавати, що я йому дуже подобаюсь, цілувати мене, спонукати до чогось більшого… Навіщо? Заради визнання друзів? Показати який він крутий? Мачо, перед яким всі дівчата падають й миттєво закохуються? Як так можна? Не розумію… Тисячу разів не розумію, як можна бути таким нелюдом. Не витримую й знову плачу. Ненавиджу! Ніколи не пробачу такого приниження.

А цей Влад… Він говорить зі мною, як суддя. Таке відчуття, що у його житті не було жодної помилки. Або були й він виніс з них уроки, і тепер кожному вказує, як потрібно жити. Набридли… Всі! Постійні повчання, настанови, вказівки. Невже жодна людина у світі не вірить в мене? Що я можу досягти успіху без постійних повчань? Можу вчитись без нагадувань, знайти гарну роботу й правильно планувати своє життя? Невже в очах оточення я настільки безнадійна? Витираю сльози змерзлими пальцями й не можу заспокоїтись. Ніколи в житті мені не було так шкода себе.