Глава 12 "Друзі"

Владислав

П'ятниця — це, мабуть, найгірший день тижня. Попереду вихідні, які аж ніяк тебе не радують. Провести два дні в Аліни теж не варіант, вона втомлює мене своєю балаканиною. Єдиний вихід — сидіти вдома й працювати. А чому б і ні? Кожен відпочиває по-своєму і я ловлю свій кайф в роботі. Врешті решт, якби не було у мене такої наполегливості я б не мав того, що маю зараз і не займав крісло фінансового директора в IT-компанії. Тому працювати у вихідний — не так вже й погано.

Не встигаю проїхати на зелене світло, тому доводиться зупинитись. Минулого разу, на цій зупинці, я бачив Поліну. Цікаво, вона живе в цьому районі? Звертаю погляд на будинки й бачу її. Мені навіть здається, що це омана. Але ж ні. Вона крокує до пішохідного переходу, на губах грає легка усмішка, наче дівчина думає про щось хороше. І я не можу не відмітити, як вона їй личить. Така піднесена й повітряна, крокує своїми стрункими ніжками, стає на пішохідний перехід й натикається поглядом на мене. Здивування, розгубленість, страх — ось, що я бачу в її великих сірих очах. Ці емоції аж ніяк не прикрашають її миле личко. Повільно переходить дорогу й не зводить з мене погляду. І я теж дивлюсь, бо не можу відпустити. Тільки коли мала налітає на якусь дівчину, розумію, що й не дихав ці декілька секунд. Губиться, але не звертає ні на кого уваги, а знову відшукує мене очима. Не можу стриматись й усміхаюсь.

Світлофор змінює свій колір на зелений, тому тисну на газ, лишаючи думки на зупинці, де стоїть мала порушниця. Ні, сьогодні вона нічого не порушила, окрім того, що забрала спокій на пів дня й постійно згадувалась у найневідповідніші моменти.

Сьогодні короткий робочий день й о четвертій годині чую, що народ активно збирається по домівках. Підводжусь й підходжу до вікна. Погода гарна. Схоже, завтра теж буде сонячно й сухо. А що як… Точно, потрібно зателефонувати Тохі. Набираю номер друга й довго слухаю гудки. Вже збираюсь відключитись, але він все-таки приймає виклик.

— Я так швидко бігати не вмію. Привіт, — видихає в слухавку.

— Привіт, друже. Чим займаєшся?

— На вулицю вийшов з малим. Погода гарна, то ми дихаємо свіжим повітрям й чекаємо маму.

— О, у вас важлива місія. Чоловіки чекають свого командира.

— Типу того, — чую, що усміхається. — А ти як? Набридло шкіряне крісло й ти вирішив навідатись в гості?

— Ні, сьогодні не приїду, але крісло й справді втомило. Є ідея.

— Я тебе уважно слухаю. Зараз, чекай, визирну, що робить Владик. Зосереджено будує щось з піску. То що за ідея? Я сподіваюсь культурна?

— Аякже, — усміхаюсь, згадуючи любов друга до жартів. Шкода, що після того випадку все змінилось. — Давно ми не виїжджали на природу. Гриби, шашлики й закриття сезону. Що скажеш?

— Якщо ти везеш, я тільки за! — задоволено відповідає Антоха. — Маруся теж буде не проти, бо давно натякала, що хоче відпочити. Тільки не зранку, бо ми збирались навідатись до її батьків. Залишимо малого в них, щоб не збивати його розпорядок. Та й бродити з нами в лісі йому ще не до вподоби. Інше діло — іграшки. Він знайде чим зайнятись у дідуся з бабусею.

— А ти як?

— А я приготую для вас смачне м’ясо, — відповідає друг, а я гірко всміхаюсь. — Не ті часи настали, так? — розуміє моє мовчання й зітхає.

— Допомога потрібна? Пігулки там…

— Ні, в мене зараз непогано з роботою. Вистачає. Припиняй ці питання. Ти нічого мені не винен. Досить відчувати провину за те, чого ти не робив, — вкотре повторює друг. — Забереш нас ближче до обіду?

— Так, домовились. М’ясо й все інше беру на себе. З вас гарний настрій.

— О, це ми тобі гарантуємо. Сто років не були у лісі, все ніколи. Добре, що ти запропонував. Все, відбій, мене малий кличе.

— Бувай, до завтра, — відхиляю виклик й повертаюсь за стіл.

Знову сідаю за таблиці, а підіймаю погляд о шостій годині. На вулиці темно, наче вже глибока ніч. Вимикаю ноутбук й підводжусь. Одягаю пальто, забираю телефон й виходжу з кабінету. Офіс пустий, працівники давно розбіглись по домівках. По дорозі до Аліни заїжджаю до ресторану й вечеряю. Інколи ми вечеряємо разом, але зараз вже пізно, Аліна постійно сидить на якихось там дієтах. Незрозуміло тільки навіщо. Купую вино й через двадцять хвилин натискаю на кнопку дверного дзвінка її квартири. Чую, як клацає замок й через секунду бачу Аліну у спокусливому вбранні, наче вона знала про мій приїзд.

— Чекала?

— Я завжди тебе чекаю, — усміхається дівчина й пропускає мене всередину.

У квартирі не жарко, але Аліна у напівпрозорому халатику й короткій нічній сорочці під ним. Як завжди, спокуслива й приваблива. Знає на чому акцентувати, щоб чоловіки не зводили погляду. Вона забирає в мене пляшку вина, усміхається й проходить на кухню. Роззуваюсь, знімаю пальто й проходжу за нею. Поки Аліна вміло справляється зі штопором, я обіймаю її ззаду й прибираю коротке темне волосся, проводжу пальцями по шиї, а вона відхиляє голову, дозволяючи мені це зробити. Нахиляюсь, цілую ніжну шкіру й чую, як вона усміхається. Ми обоє знаємо, чим закінчиться вечір і тягнути немає сенсу. Розвертаю її до себе, одним рухом розв'язую халат й скидаю його на підлогу. Стягую бретельку сорочки й лишаю на її плечі поцілунок.

— Я сумувала, — говорить тихо, неначе спокушаючи й починає розстібати сорочку. — Гадала, ти забув про мене, — тягнеться й підставляє губи для поцілунку. Заманює мене у свій шалений, пристрасний світ. А я й не проти, бо для цього і приїхав. Такі стосунки тривають вже близько року. Аліна сама натякнула, що зовсім не проти, а мене інші стосунки ніколи й не цікавили. А те, що було в універі краще не згадувати.

Повертаюсь від Аліни близько першої години ночі. Не можу спати в її квартирі, майже завжди повертаюсь додому. Та ще й на завтра домовився з друзями, тому потрібно перепочити. Вдома тихо. Ось де справжній спокій. На три кімнати один я. Залишаю вікно на провітрювання й лягаю в ліжко. Втома за день дає про себе знати, але перед тим як заснути, повертаюсь думками до ранкової пригоди. Не моєї, а малої. Згадую, як Поліна шукала мене очима й розумію, що мені це сподобалось. Не сподобалось інше — страх в її очах. Мабуть, добряче я її налякав тоді, після клубу. Та досить про це думати, бо так недовго й прикипіти до цієї малої. Не вистачало ще мені кожного ранку чекати її на зупинці, щоб побачити. Такого точно не буде, я вже давно виріс з такої дурні. Але дізнатись, що вона про мене думає, все-таки цікаво.