Поліна
Їдемо ми довго, бо як сказав Андрій, він везтиме мене найдовшою дорогою, щоб мати більше часу на спілкування. Говорить в основному він, бо я не звикла відкриватись людям, яких знаю так мало часу. Та й нічого особливого я не дізналась. Те, що він вчиться на четвертому курсі економічного, мені вже повідомила Іванка. А по тому, як хлопець одягнений і яка у нього марка авто, можна зрозуміти, що родина в нього заможна. Про друзів він не говорить, а я не наважуюсь запитувати. Та й взагалі вважаю, що не потрібно лізти зі своїми розпитуваннями, якщо співрозмовник не починає цю тему сам.
Ось за що я не люблю холоди, так це за те, що так рано темніє. Коли авто зупиняється біля арки, надворі вже темно. Відстібаю ремінь й кидаю погляд на хлопця. Він уважно дивиться на мене, а потім простягає руку й заправляє мені за вухо пасмо. Від цього жесту, серце починає стукати швидше. Відчуваю, як щоки наливаються фарбою й опускаю очі на свої коліна.
— Сходимо кудись завтра після занять? — торкається моєї руки й тягне на себе. — Чи краще на вихідних?
— На вихідних, — впираюсь долонею в його груди, а він усміхається. Його погляд такий уважний, що я знову гублюсь. Все всередині стискається, коли він різко нахиляється до мене. Здається, що Андрій зараз обійме мене, але він лише ніжно тримає мою долоню у своїй й шепоче на вухо:
— Я чекатиму, — відхиляється й виходить з автомобіля. Допомагає вийти мені й, тримаючи за руку, заводить до арки. — В мене завтра вільний день без пар, але я заберу тебе після занять, — не запитує, а стверджує. Стає надто близько, але мене не чіпає, просто дивиться.
— Добре, — не можу відмовити під таким поглядом. Здається, я й справді йому подобаюсь.
Ми обмінюємось номерами телефонів і я заходжу до свого під’їзду. Відчуваю себе дивно й дуже незвично. Мабуть, вперше за стільки часу мій графік зазнав змін. І повертаюсь пізно не після бібліотеки, а спілкування з хлопцем. На душі піднесення і легке хвилювання, але воно приємне. Мама вже вдома й готує на кухні вечерю. Мене нічого не питає, бо зайнята своїми думками, на столі відкритий ноутбук. Приймаю душ й виходжу вечеряти. Їмо мовчки, кожна думає про своє. Мама ще лишається на кухні працювати, а я повертаюсь до себе. Дістаю конспекти, але читання не йде. Постійно повертаюсь думками до Андрія. Згадую, як ніжно він тримав мою руку, як дивився на мене і серце знову заходиться гучним стуком. Він подобається мені, і гадаю, не тільки мені. Шкода, що в мене немає досвіду у спілкуванні з хлопцями. Весь час думаю, що сказати, щоб не ляпнути якусь дурницю. Так і засинаю, не прочитавши конспект й думаючи про хлопця, який неочікувано перекреслив перше погане враження своєю ніжністю та гарним ставленням.
На ранок знову доводиться бігти на маршрутку, бо сьогодні я довго збиралась і вийшла пізно. Добре хоч дощу сьогодні немає й можна не тягнути з собою парасолю. Мама сьогодні пішла раніше й не бачила моє довге стояння перед дзеркалом, коли збирала волосся і розпускала, психуючи, як краще піти. А ще робила макіяж й підбирала колір помади. Мені хочеться мати гарний вигляд, бо Андрій обіцяв приїхати після занять. Розумію, що все оце викаблучування перед дзеркалом тільки для того, щоб сподобатись Андрію. Мене трохи лякає таке бажання, але однозначно подобається, бо після вчорашнього спілкування навіть настрій покращився і зранку дуже захотілось поїхати до університету. А це прогрес, якщо враховувати, що першою буде пара з історії зарубіжної літератури.
— Який контраст! — вигукує Іванка, коли бачить мене. — Гарно покатались вчора?
— Так. Я змінила свою думку про Андрія. Не такий він нахабний, яким здається, — відповідаю задоволено.
— На фоні сірого неба й сонних людей навколо, ти зірка, — говорить подруга й бере мене під руку.
— Не вигадуй. Просто у мене гарний настрій.
— Я й не вигадую, — обурюється Іванка. — Ну, хіба що зовсім трішечки, — показує на пальцях наскільки, — але дуже рада, що ти сяєш. Розбавиш мій смуток, бо у Міші на вихідних приїхати не вдасться.
— Дуже шкода. Але залишилось не так багато часу до сесії, — кажу, щоб її підбадьорити трохи.
— О, так! Хто б міг подумати, я чекаю сесію, як наче свято якесь, — буркає і починаємо сміятись. Нам ще потрібно пережити її, вдало скласти іспити, щоб і далі отримувати стипендію. А потім можна й відпочити.
Даша мала рацію, за два місяці навчання я звикла до нового розпорядку, довгих пар і навіть писати дуже швидко, а потім розбирати свій почерк. Знайшла подругу та гарних знайомих в групі й почуваю себе комфортно. Єдине, що мене бентежить — Андрій. У спілкуванні з ним мені ще потрібно навчитись себе поводити. Коли виходжу на вулицю після занять, бачу його автомобіль на подвір’ї. Серце заходиться стукотом, а на обличчі розтягується усмішка. Він виходить і теж мені усміхається. Махає комусь рукою, а я розвернувшись бачу компанію з декількох друзів та колишньої дівчини. Мені чудово видно, як вона дивиться на нього — з обожнюванням. І який погляд кидає на мене — сповнений ненависті та гніву. Схоже, в них не все добре закінчилось, хоч хлопець й запевняв у протилежному.
— Привіт, крихітко, — підходить й бере мене за руку.
— Привіт. Не підійдеш до своєї компанії? Здається, вони чекають тебе? — знов дивлюсь на зацікавлені погляди його друзів.
— Обійдуться, — кидає байдуже й веде мене до автомобіля. — Я приїхав сюди за тобою, а їх я й завтра побачу. — Скучила? — запитує перед тим, як відчинити дверцята.
— Емм, — аж ніяк не очікувала від нього таких питань.
— А я скучив, — шепоче на вухо, нахилившись ближче й остаточно збиваючи мене з пантелику. — Розслабся, я тебе не з’їм, — відчиняє дверцята. І перш ніж я пірнаю всередину, додає: — Але вкусити можу.
— Не змушуй мене тікати, — відповідаю розгублено. Він усміхається й зачиняє дверцята. Обходить авто й задоволений сідає за кермо. Мене нічого не питає й напрямку, куди ми їдемо, теж не оголошує.
#269 в Сучасна проза
#1860 в Любовні романи
#419 в Короткий любовний роман
випадкове знайомство, від ненависті до кохання, студентське життя
Відредаговано: 30.10.2021