Глава 9 "Симпатія"

Поліна

— Ой, Полю, такі суперові вихідні, що ледь змусила себе прийти сьогодні, — задоволено говорить Іванка, крокуючи поряд.

— Вітаю, — кажу щиро, бо знаю, як сильно вона чекала свого Мішу.

— Дякую. Я обов’язково познайомлю вас на канікулах. А ти як провела час? Сподіваюсь, було щось цікавеньке?

— Нормально, — навіть не знаю, що їй розповісти. — Це для тебе погода не мала значення, бо ти окрім Міші нічого не бачила, а я в таку негоду бродити містом не збираюсь. Вдома сиділа.

— Щось зовсім не весело, — зітхає подруга й припиняє тему вихідних.
Підходимо до університету й помічаю Андрія біля автівки. Намагаюсь не дивитись в його бік, але Іванка смикає руку, попереджаючи про небезпеку. Не встигає вона й слова сказати, як ззаду роздається голос хлопця:

— Привіт, крихітко. Поспішаєш?

— Мене звати Поліна, — розвертаюсь до нього й складаю перед собою руки. Кажуть, це жест оборони. Коли людина інтуїтивно складає перед собою руки, її організм хоче захиститись від співрозмовника.

— Поля, — говорить з ледь помітною усмішкою.

— Краще Поліна, — говорю з натиском, дратуючись від поглядів студентів. Їм що дивитись немає на що?

— Поговоримо, Поліно?

— Про що?

— Про нас, — шокує відповіддю й підходить ближче. — Але не тут, — говорить тихо, дивуючи ще більше. — Прогуляємось на перерві?

— Ні, — чую дзвоник й поспішаю увійти до університету.

— Я чекатиму тебе в холі, — говорить в спину, а я, не обертаючись, мчу до потрібної аудиторії.

— Що хотів? — шепоче Іванка, коли падаю на стілець поряд з нею. Але заходить викладач і відповідь доводиться відкласти. Дістаємо зошити, ручки й поринаємо у нову тему. Про Андрія не думаю, активно намагаюсь зрозуміти викладача й встигнути все правильно записати, щоб ввечері не довелось розшифровувати свої ж записи. Але не думаю рівно до часу перерви. До їдальні йду, нервово осмикуючи светра. Іванка помічає мій стан, але нічого не говорить. Сьогодні уникнути розмови не вдасться, бо Андрій стоїть в холі з двома стаканами гарячих напоїв у руках і без своєї компанії. Щоб не виглядати переляканою, все ж підходжу до нього.

— А я гадав, ти злякалась і не прийдеш, — усміхається й передає мені один зі стаканів. — Прогуляємось? Я помітив, ти любиш бувати в парку.

— Можна, — знизую плечима, приймаючи каву. Я не поціновувачка чорної кави, але доведеться випити, щоб не ображати хлопця. Одягаю пальто, а він накидає шкіряну куртку. Виходимо з університету, звертаємо вправо й через хвилину опиняємось в парку. Всі лавки мокрі, бо зранку знову дощило, тому неквапом прогулюємось, смакуючи кавою. Роблю маленькі ковтки й намагаюсь не кривитись, бо вона майже без цукру. А ще мені дуже незручно поряд з ним, бо абсолютно не знаю про що ми можемо говорити.

— То що, Поліно? Як справи? — зупиняється й дивиться на мене. Робить ковток кави, а я помічаю які в нього гарні очі, майже одного кольору з моїми. І бувають же такі збіги.

— Добре. Тільки скоро пара, — озираюсь на університет, наче чекаю, що мене хтось покличе й врятує від цієї незрозумілої прогулянки.

— Я підвезу тебе додому після занять?

— Навіщо? — складаю перед собою руки, бо його настирливість починає дратувати. Схоже, у мене така сама проблема, як в Іванки — я підозрюю всіх, але незрозуміло в чому. А може, це мамин вплив? Від цієї думки стає неспокійно.

— Бо хочу це зробити, — знизує плечима й робить крок уперед. — Не холодно тобі? — торкається плечей, наче хоче обійняти, але я відходжу на крок.

— Я такий страшний? — дивується він.

— Ні, — усміхаюсь, бо розумію, що й справді виглядаю переляканою.

— Боїшся мене? — в голосі чути розчарування. А може, мені просто здається.

— Не боюсь. Просто… Не розумію навіщо ти це робиш.

— Що саме?

— Ну, ця прогулянка. Кава. Хочеш підвезти. Навіщо? — підіймаю погляд й ловлю його усміхнений.

— Бо ти мені подобаєшся, — говорить спокійно, а моє серце не знає куди дітись. Гепає так, що й вдихнути важко.

— А як же твоя дівчина? — нарешті ставлю питання, яке хвилює найбільше.

— Ілона? — запитує здивовано, а я киваю, хоча навіть не знаю її імені. — Ми вже давно не разом.

— Як це? Я сама бачила… — затинаюсь.

— Що? Як ми цілувались? — розуміє про що я. Киваю й відчуваю себе шпигункою, яка викрила себе.

— Вважатимемо, що то був прощальний поцілунок,— усміхається, але мені не до сміху. — Ми не разом, але лишились друзями. Це ж не забороняється? — питає зацікавлено, а я нервово знизую плечима. Звідки мені знати? У моєму сприйнятті, пари, які розійшлись, не можуть лишатись друзями. Мама багато років старалась, щоб вбити в голову такі думки.

— Мабуть, ні. Але ж це не означає, що я сяду до тебе в авто, бо ти так захотів.

— Не означає, але мені цього дуже хотілось би. Погода сьогодні не для прогулянок. А я просто тебе підвезу. Можемо взяти каву й поспілкуватись, якщо, звісно, тобі цікаво зі мною знайомитись.

— Я подумаю, — кажу несміливо, бо його промова здається щирою.

— Обіцяю, що руки триматиму при собі. Тобі немає чого хвилюватись.

— Мені вже час, зараз буде пара, — дивлюсь на годинника й розумію, що в мене є одна хвилина, щоб добігти до аудиторії. Ще й небо знову затягнуло хмарами й починає мрячити дощ.

— Я почекаю тебе в холі після занять, — забирає в мене стакан й викидає його у сміття. Потім бере мене за руку й тягне в бік університету. — Я не можу допустити, щоб ти запізнилась, тому побігли, — змушує пришвидшитись, а потім бігти. Заскакуємо до будівлі й роздається дзвінок на заняття. Починаємо сміятись, але часу немає, тому мчу далі в аудиторію.

— Ти чому така захекана? — питає Іванка, але заходить викладач й не дає продовжити розмову.

— Бігла, — шепочу, прикладаючи долоні до щік.

— Я думала, що ти вже й не прийдеш, — нахиляється до мене, щоб ніхто не чув. — Про що говорили?