Глава 8 "Втекти від спогадів"

Владислав

Ненавиджу дощ. В таку погоду мене охоплює якась незрозуміла туга. Все сіре, мокре та холодне. Терпіти не можу холоди. Вони приносять спогади…

А ще ненавиджу затори, особливо ранкові, коли потрібно вчасно потрапити на роботу. Зупиняюсь на світлофорі, нервово стукаю пальцями по керму й спостерігаю за лінивим потоком пішоходів. І тільки вже збираюсь натиснути на газ, як одне перелякане дівчисько вискакує на пішохідний перехід й на червоне світло перебігає дорогу. Натискаю на сигнал, але на мене ніхто не звертає увагу. Вона мчить на зупинку, а мені вистачає навіть кілька секунд, що впізнати цю малу порушницю. Це Поліна. Малолітка з клубу. Зависаю на мить, бо зовсім не очікував її коли-небудь побачити. Вона починає складати парасолю, нервово смикаючи її, а я, дивлячись на неї, не чую як мені сигналять ззаду, що вже давно час їхати. І що на мене найшло? Навіщо дивився? Скучив за пригодами, чи давно з малолітками не спілкувався?

Аж смішно стає від свого ступору. Так, вона гарна дівчина, безумовно буде викликати увагу чоловіків. Але занадто мала, щоб звертати увагу мені. Я противник великої різниці у віці. Вважаю, що нічого корисного з таких пар не вийде, надто різні погляди у людей з різницею у десять років.
Мабуть, це теж погода… Сам дивуюсь, що почав думати про стосунки, пари та вік обраниці. Мені ця дурня непотрібна і нецікава. А от якщо я запізнюсь на сьогоднішню нараду, буде вже нецікаво генеральному. Він точно не запитає, що мені завадило з’явитись вчасно, тому тисну на газ і викидаю з голови всі непотрібні думки.

— Доброго ранку, Владиславе Сергійовичу, — вітається адміністраторка, коли заходжу до фінансового відділу.

— Доброго, — вже збираюсь пройти далі, але вона зупиняє.

— Ви не забули, що у нас сьогодні маленьке свято.

— Ні, обов’язково прийду, але спочатку попрацюємо.

— Так, звісно, — усміхається жінка, яка останнім часом теж натякає, що наступного року збирається вийти на пенсію. Як казав Геннадій Петрович, новий директор має створити свою команду. Що ж, доведеться шукати для неї заміну. А ще помічника собі, поки не знайдемо грамотного фінансиста на посаду мого замісника. Бажано чоловіка, бо з жіночими примхами та емоціями миритись не люблю.

— Доброго ранку, — піднесено радісно вітається Аліна.

— Доброго, — звертаю увагу на її напівпрозору блузку. І не підкопаєшся. Умови дрес коду виконала і заодно знайшла спосіб виглядати спокусливо. Не скажу, що мені не подобається. Аліна вміє користуватись своїми жіночими чарами. І саме зараз згадується Поліна. Цікаво, як виглядала б вона у такому вбранні? Ну, коли трохи подорослішає. Намагаюсь уявити, але не виходить. Бачу її зовсім іншою, стильною, але скромною.

Заходжу до кабінету й шукаю необхідні документи для наради. Щось забагато думок про ту дівчину. Досить знаходити теми для роздумів, потрібно займатись справами. Зазвичай, мій робочий день починається о восьмій, а закінчується, коли вийде, бо насправді доводиться сидіти довше ніж вказано у графіку. Але сьогодні свято, тому можна скоротити. Насправді це святкування мало б відбутись на місяць раніше, але тоді у компанії був дуже важливий контракт і я просто не мав часу на дурню. Святкуватимемо мою нову посаду — фінансового директора. Не люблю ці безглузді збори, але вже якось потерплю, бо Галина готувала все сама і я так думаю дуже старалась.

Нарада і пів дня пролітають, як одна хвилина. Питань на сьогодні багато і бажано розв’язати всі до вечора. О п’ятій годині відкидаюсь на спинку крісла, знімаю окуляри й втомлено протираю очі. Ось зараз мені тільки святкувати лишилось. Але вибору не маю, тому йду приймати вітання. На щастя, святкування проходить нормально і головне — недовго. Шкода, що Галина зібралась на відпочинок. Вона чудовий організатор. За роки роботи у компанії, вона має великий досвід, як потрібно робити, а як ні. Молоді спеціалісти не задумуються про дрібниці, на які звик звертати увагу. Люблю ідеальність. У всьому.

Повертаюсь до кабінету й бачу на смартфоні пропущений виклик. Відчуваю провину, бо ще того тижня обіцяв зателефонувати другу, але так і не зробив цього.

— Зізнаюсь, забув, — говорю без привітання й чую, як він хмикає.

— Привіт, великий босе. Отримав підвищення й забув про друзів?

— Тільки не говори, що ти ображаєшся.

— Та що я? Ти у Марусі запитай. Це вона вже тримає на готові ручку, щоб викреслити тебе зі списку друзів. Ще й образитись на все життя.

— Дідько. Ну, вибач, друже. Не мав часу, правда. Передай Маші слухавку.

— Впевнений? Вона не в тому настрої, щоб з тобою люб’язною бути.

— Ми знайомі десять років, я звик.

— Ну, дивись. Я тебе попередив, — говорить мій ліпший друг, Антон. Деякий час слухаю тишу, а потім віддалене бурчання його дружини.

— Я слухаю, — озивається співучий голосок Машки.

— Привіт, красуне, — кажу весело і навіть знаю, що зараз отримаю за своє мовчання.

— Хто це? — натомість запитує серйозно.

— Не впізнала? А ще казала, що сумуєш.

— Всі, за ким я сумую поряд.

— Марусь, ну вибач… — починаю, але вона перебиває.

— Вибач? Ти гівнюк, Мостовий! Друг, говориш? Навряд чи. Бо друзі хоч інколи бачаться. Чув таке слово? В гості ходять, спілкуються. Твій похресник забув, як ти виглядаєш!

— Не перебільшуй. Просто часу не було, багато роботи.

— Це я ще й перебільшую! — вигукує голосно і я розумію, що цю жінку не переконати, якщо вона вже собі щось накрутила.

— Я виправлюсь, — здаюсь, бо в чомусь Машка має рацію. З новою посадою я відкинув все інше. Зараз для мене існує тільки робота. Це неправильно, бо без відпочинку сил надовго не вистачить.

— Чекаємо тебе на вечерю. Сьогодні! — додає суворо, а я усміхаюсь. Коли Маша намагається бути суворою — це особливо смішно, бо насправді добрішої людини у світі не знайти. В ній немає й грама гніву чи неприязні.

— А що приготуєш?