Глава 6 "Не до знайомств"

Поліна

— Фух, аж пальці печуть, — жаліється Іванка, коли спускаємось в хол університету після занять. — Якщо ми кожного дня писатимемо так багато, вони так і лишаться скрученими, — її бурчання викликає усмішку. Писали ми й справді сьогодні багато, голова гуде від інформації. Але бажано ще вдома все перечитати, бо зараз згадуються тільки окремі фрази. З перших днів відчувається навантаження, яке аж ніяк не порівняти зі шкільним. Даша мене попереджала, що перший місяць буде нелегко, а потім втягнусь.

— Скоро звикнемо.

— Угу, на п’ятому курсі. А ходімо в парк? З’їмо по морозиву й трохи перепочинемо, — пропонує дівчина, коли виходимо на вулицю.

— Ходімо, я не поспішаю, — усміхаюсь, задоволена її пропозицією.
Спочатку йдемо до магазину й купуємо морозиво, а потім заходимо до парку. Як чудово, що поряд з університетом є парк, у якому можна прогулятись, або просто посидіти на лавці й поспілкуватись.

— Який гарний день сьогодні, — говорить Іванка й знімає свій піджак.

— Обожнюю коли тепло, — підіймаю очі до неба й насолоджуюсь красою осіннього листя. Воно ще зелене, тільки починає жовтіти, але сонечко освічує його так, наче вкриває золотистим пилом. — Краса, — промовляю тихо, щоб не сполохати спокій парку.

Та це роблять за мене. Збоку, по доріжці, проходить галаслива компанія. Вони голосно сміються й щось обговорюють, а я помічаю там того нахабу, який зранку без дозволу скуштував моє капучино. Він говорить телефоном й не дивиться в наш бік. Відвертаюсь, щоб не привертати до себе увагу, але Іванка теж його помітила.

— Це та дівчина, з якою він цілувався, — киває на хлопця, змушуючи й мене знову глянути в той бік. До нього й справді крокує брюнетка. Підходить, обіймає за талію й підставляє губи для поцілунку. Хлопець ховає телефон у кишеню джинсів й цілує її. По-справжньому, і абсолютно не соромлячись людей, що проходять повз них. Обіймає за плечі й крокує до своєї компанії, що вже віддалилась на достатню відстань. А потім кидає погляд і помічає двох зівак, що розкрили роти, наче сидять на виставі. Дівчина тягне його далі, а ми відвертаємось, як по команді.

— Сидимо тут, як ґави, — хмикаю й відганяю від себе картину їхнього поцілунку.

— Видивляємось, наче самі ніколи не цілувались, — починає сміятись Іванка.

Я теж усміхаюсь, але з поцілунками в мене й справді проблеми. На початку одинадцятого класу в мене був роман… Хоча, назвати так декілька зустрічей, буде неправильно. З Костею ми ходили до одного репетитора, якось розговорились, потім зустрілись декілька разів у парку і відчули симпатію. Принаймні мені так здавалось. Він чекав мене з заняття і ми прогулювались в парку. Багато говорили, але в основному про навчання. Він не цікавився інформацією про мене, а на мої питання відповідав коротко й сухо. Видно було, що про себе він говорити не хоче. І коли він сказав, що планує навчатись у столиці, я зрозуміла, що не варто продовжувати те, що навіть ще не почалось. Немає сенсу починати стосунки, які не матимуть продовження. Та от сказати ніяк не наважувалась. Але одного разу він мене поцілував. Був вечір і ми повертались з чергових занять, хлопець тримав мене за руку, а коли прийшов час розходитись, нахилився й різко накрив мої губи своїми. Відчуття описати словами важко, особливо коли це твій перший поцілунок. Єдине, що можу сказати — мені було мокро. Гадаю, йому теж не сподобався поцілунок, бо після того вечора наше спілкування поступово припинилось. Ми, звісно, бачились після того, але вже ніхто нікого не чекав, спираючись на зайнятість та заняття вдома. Це був єдиний мій поцілунок, якщо не враховувати спробу однокласника поцілувати мене на першій дискотеці, присвяченій посвяті нас в старшокласники. Зітхаю і це не вкривається від Іванки.

— Сумуєш за кимось?

— Ні, в мене немає хлопця. А в тебе?

— Поїхав навчатись до Запоріжжя, — гордо заявляє дівчина.

— Давно зустрічаєтесь?

— Півтора року, — відповідає задоволено. — Сумую без нього й рахую дні, коли будуть канікули, бо він не може приїздити на кожні вихідні. Багато задають. Не повіриш, закреслюю цифри в календарі.

— А чому не в нас навчається?

— Бо вступив там на бюджет. Лікарем буде. Мама каже, якщо почуття справжні, і ми доля одне одного, то обов’язково будемо разом.

— Вона підтримує ваше бажання бути разом?

— Так, і тато теж, — задоволено каже дівчина й підводиться. Теж поспішаю встати, бо час їхати додому.

Іванка проводжає мене до зупинки й навіть чекає поки сяду в трамвай. Класно їй, що живе поряд. Не тратить час на добирання до університету. Сідаю на одинарне місце, відкриваю сьогоднішній конспект з історії зарубіжної літератури й починаю перечитувати те, що скорочувала, щоб встигнути все записати. Читання не йде, весь час повертаюсь до розмови з Іванкою. Цікаво, що вона сказала б, якби почула щось про моє життя? Гадаю, не повірила б, бо у неї з батьками дуже гарні стосунки. У нас теж гарні, коли я з усім згодна. Знову втикаюсь в конспект й відганяю від себе неправильні думки, але не можу вдавати, що мені цікаво його читати. Ну, не подобається мені ця спеціальність, як і історія будь-якої літератури. Та на моє бажання вчитись на економічному ніхто не звернув уваги. Звісно, я могла настояти, але не зробила цього. Мабуть, в моєму характері не закладено такої якості, як протистояння. На жаль… Відчуваю себе слабачкою.

Вдома все повторюється по колу. І так кожного дня, тиждень за тижнем. Вихідні проводжу вдома, іноді виходжу на прогулянку, але в основному навчаюсь, читаю, відпочиваю, допомагаю мамі готувати чи прибирати. Все за звичним графіком.

Час летить швидко. Не встигаємо насолодитись теплим вереснем, як його змінює прохолодніший жовтень. Приходить час милуватись золотою красою осені. Невеличкими кущиками з маленькими червоними листочками, наче намальованими. Жовтим кленовим листям, що падає в парку, неначе дощ з золота. Дивуватись зелені ялинок, які різко контрастують на жовтогарячому фоні й захоплюватись таким вдалим поєднанням кольорів. Дивитись на темні води Дніпра, які жене осінній вітер й мружитись від їх блиску, коли сонце виходить з-за хмар. І на небо… На нього можна дивитись нескінченно. У будь-яку пору року.