Глава 5 "Початок"

Поліна

— Поліно, ти готова? — чую голос мами. — Дивись, щоб не запізнилась, — говорить суворо, а я зітхаю. Нічого не змінилось. Школа чи університет — немає різниці. Мама свої звички змінювати не збирається. Стільки років навчання і жодного разу я не запізнювалась, а вона все одно попереджає мене про це.

— Вже йду, — кричу у відповідь й зав’язую волосся у хвіст.

Я все-таки одягнула свій новий костюм, хоч мамі, ясна річ, він не сподобався. Вона пропонувала мені одягнути улюблену білу блузку, але після того випадку у клубі, вона викликає погані спогади. Надю я так і не чула й вже навіть починаю хвилюватись, чи повернулась вона взагалі додому після тієї ночі. Сподіваюсь, що сьогодні побачу її в університеті й видихну з полегшенням. А якщо ні, навіть не знаю, що тоді буде. Мені доведеться все розповісти мамі й подати заяву до поліції. Страшно думати про таке, тому заспокоюю себе й вирішую не панікувати раніше часу.

Коли виходжу, вона вже снідає. Вівсянка, бутерброд з сиром і чай — сніданок, який не змінюється роками, тільки сир купується інший. Сідаю й роблю ковток несолодкого чаю. Мама не любить багато цукру й вважає, що я теж повинна так робити. Підводжусь й кладу до своєї чашки ще одну ложку цукру. Вона нічого не говорить, лише стискає губи в тонку лінію, та я вже звикла, тому спокійно снідаю далі.

Виходимо разом і кожна звертає у потрібний бік. Мама йде до школи на святкову лінійку, а я сідаю на маршрутку і їду до університету. Відчуваю святкове піднесення, все-таки сьогодні розпочинається новий етап у моєму житті. Хвилювань стосовно навчання немає, бо постійні заняття з репетиторами непогано мене підготували до всього й навіть наперед. Я більше хвилююсь за спілкування з одногрупниками й дуже чекаю коли побачу Надьку.

Все виявляється не так погано, як я уявляла. Знервовано почуваюсь не тільки я, а й всі інші студенти, які прийшли сюди без підтримки. Звикати до нових людей завжди складно, але згодом ми станемо однією великою групою й познайомимось між собою. Часу не гаю й знайомлюсь на лінійці з дівчиною Іванною. Вона пропонує сісти разом. Не бачу нічого проти й після лінійки ми займаємо свої місця одна біля одної. Біля нас сідають хлопець з дівчиною, але поводяться відчужено й ми теж їх не чіпаємо. Куратор мені одразу подобається. Жінка років сорока дуже приємна в розмові й зрозуміло все пояснює. Гадаю, у спілкуванні з нею не буде жодних проблем. До того ж вона буде викладати у нас українську мову, тому бачитись ми будемо часто. В цілому день проходить вдало, от тільки Надю я так і не побачила. Після занять вирішую почекати на вході й дуже сподіваюсь, що побачу дівчину. І не помиляюсь. Коли бачу, як вона виходить з університету, голосно видихаю й відчуваю, як з плечей падає камінь.

— Надю, — гукаю й крокую назустріч.

— Полько, привіт, — налітає на мене й міцно обіймає. Відчуваю від неї запах цигарок, але нічого не питаю. Це абсолютно не моя справа.

— Ти куди зникла? Я писала тобі.

— Знаю, та все часу не було відповісти. Як справи? Ти така стильна сьогодні. Закохалась? Наряджаєшся до коханого? — усміхається, знаходить у сумці помаду й починає без дзеркальця фарбувати губи.

— Та ні, просто так. На навчання одягнула. А ти як?

— Ой, у мене таке сталось! — закочує очі. — Якщо коротко, то я пропала.

— Тобто? — запитую схвильовано. Мені чомусь уявляється щось погане, коли кажуть такі слова.

— Закохалась по вуха, — голосно шепоче й щасливо усміхається.

— А я вже злякалась. Ми не говорили… Ну, після того походу в клуб.

— Не можу без нього. День і ніч думаю. Хоча, — задумується на секунду, — ніч я проводжу з ним, зазвичай. Ніколи б не подумала, що можна так покохати когось, аж серце вистрибує з грудей.

— Вітаю, — усміхаюсь, щоб не здатись занудною. — Хтось з університету? — запитую, хоча мені й не дуже цікаво, хто змушує її серце вистрибувати з грудей.

— Олег! — шокує мене й змушує завмерти з дурнуватою усмішкою на вустах.

— Той чоловік з клубу?

— Так. Я наче на крилах літаю.

— Але ж… — починаю й затинаюсь.

— Що? Так, він старший, але ж це не головне, — знизує плечима. — А у вас як? Чудово провели вечір з тим красунчиком?

— Він відвіз мене додому й більше ми не бачились, — вирішую, що Наді необов’язково знати, що я пережила, поки потрапила додому. Не бачу сенсу звинувачувати її в чомусь. Сама винна, що погодилась на її пропозицію.

— А дарма, потрібно хапати удачу за хвоста, а не чекати поки постарієш. Добре, я побігла, Олег обіцяв забрати на зупинці. Побачимось, — махає мені й мчить з території університету в бік зупинки.

А я ще декілька хвилин стою, шокована новиною й навіть не знаю, що й думати. Схоже, я справді відстала, хоч ніколи себе такою й не вважала. Два тижні хвилювалась, що вона могла потрапити в небезпеку, а вона зустрічається з тим Олегом й на сьомому небі від щастя. Слів немає…

Плетусь на трамвай й повільно чухаю ним додому. Заходжу до супермаркету й купую деякі продукти. А також беру собі трохи цукерок, бо без солодкого не засинаю. І хоч мама й проти моєї любові до цукру, я хоча б це собі дозволяю й не зважаю на її бурчання. Вдома підігріваю суп й з апетитом обідаю, бо у їдальні з’їла пиріжок і він мені зовсім не сподобався. Потрібно було взяти порцію пюре з котлетою, було б більше користі.

Мама приходить, коли сиджу в інстаграм й додаю у друзі своїх одногрупників. Листуюсь трохи з Іванкою, яка пропонує зустрітись завтра перед заняттями й випити чаю. Погоджуюсь й навіть радію такій пропозиції. Схоже, у нас є всі шанси стати подругами.

Вечір проходить спокійно й без жодних суперечок. У мами зараз буде велике навантаження на роботі, тому увага до мене зменшиться. Ми вечеряємо салатом, а потім я точу у кімнаті цукерки й читаю «Гордість та упередження». Разів двадцять дивилась фільм, але книгу можна перечитувати вічно. Найромантичніша історія, яку могли написати. Неперевершена! Роблю ковток чаю й розумію, що я порівнюю головного героя книги — містера Дарсі з тим грубим й суворим чоловіком — Владом, з яким довелось познайомитись два тижні тому. Вони обидва грубі й безкомпромісні, але герой книги змінюється заради кохання, а от той чоловік ніколи не зміниться. Він дивився з ненавистю й гнівом. Навіть слухати нічого не хотів, а міг би проявити милосердя й відвезти мене додому. Та глибоко в душі я все ж вдячна йому, що він не заподіяв мені шкоди й відпустив. Але ніколи в житті я більше не хочу його зустріти. Від таких людей краще триматись якомога далі. Так і засинаю з книгою у руках й думками про свій перший дорослий відпочинок, який обіцяла собі більше ніколи не згадувати.