Глава 4 "Нова посада"

Владислав

— Доброго ранку, Владиславе Сергійовичу, — вітається адміністраторка, коли підіймаюсь на свій поверх.

— Доброго, Галино. Геннадій Петрович на місці?

— Так, тільки-но прийшов, — відповідає вона й знов втикається в екран монітора.

Проходжу до фінансового відділу й помічаю, що секретарки ще немає. Як можна постійно запізнюватись? Таке відчуття, що в Аліни спізнення заплановане у графіку. Заходжу до свого кабінету й зачиняю двері. Готую необхідні документи й одразу йду до фінансового директора.

— Можна? — зазираю після стуку.

— А, Владе, заходь, — говорить Геннадій Петрович й підводиться, щоб потиснути мені руку. В цьому тандемі ми працюємо давно і досить вдало. Але останнім часом чоловік почав говорити про пенсію, а мені дуже не хотілось би шукати спільну мову з кимсь новим. — Як наші справи?

— Все добре. Ось папери Самойленка Олега. Подивитесь?

— Так, зазирну, але спершу скажи, що сам думаєш стосовно співпраці.

— Я б йому відмовив, — відповідаю не вагаючись.

— Поясни, — сідає й чекає моєї відповіді.

— Його фірма не обіцяє нічого хорошого, все втрачено й рятувати там немає чого. А ще він несерйозний і це мене не влаштовує найбільше.

— Хм, зрозуміло, — говорить тихо й починає переглядати документи. — Повністю покладаюсь на твою думку й підтримую рішення. Та це зараз не головне. Владиславе Сергійовичу, готуйся, — говорить з усмішкою і я здогадуюсь, що його так веселить. — Наказ про призначення тебе фінансовим директором підписано.

— Невже ви все-таки вирішили нас покинути? — хоч це й хороші новини для мене, не хотілось би прощатись з чоловіком, який багато чому навчив мене.

— Нарешті! — усміхається він. — У моєму віці потрібно чай пити на терасі й копатись в городі, вирощуючи петрушку. Сидіти на лавці з дружиною й приділяти час галасливим правнукам. Я своє відпрацював. Час давати дорогу молодим й перспективним.

— Не скажу, що не радий новій посаді, але такого злагодженого тандему більше не буде. Ви дуже багато мені дали за період спільної роботи. Ваш досвід не дав мені, свого часу, накоїти дурниць, — кажу щиро, бо Геннадій Петрович один з небагатьох людей, які входять у тісне коло мого спілкування.

— О, мої настанови потрібні були тільки в деяких моментах, ти сам досяг усього, що зараз маєш. Але приховувати не буду, працювалось нам і справді комфортно. Та ти й прийшов з заявою на крісло директора, — каже чоловік, а я усміхаюсь. — Такій наполегливості та відданості роботі можна тільки позаздрити. Похвастатись у двадцять сім років такою посадою, може далеко не кожен. Але ось тобі моя маленька настанова на майбутнє, — складає перед собою руки й декілька секунд просто дивиться на мене. — Не нехтуй особистим життям, сидячи за робочим столом. Документи можна підписати й з запізненням, а от почуття… З ними все набагато складніше. Моя тобі порада, не як директора, я як старшого друга, який прожив тридцять років у шлюбі — сім’ю потрібно створювати вчасно, щоб на пенсії дивитись на правнуків, а не порожню квартиру.

— Я обов’язково прислухаюсь, — відповідаю, щоб закрити цю тему. Ніяка сім’я мене точно зараз не цікавить, як і серйозні стосунки. Одруження — це кошмар зі сну, який ніколи не збудеться.

— Ну, що ж, я повідомлю Самойленку про наше рішення. А ти готуйся через два тижні сісти у це крісло, — підводиться й тисне мені руку, вітаючи з новою посадою.

Я здогадувався давно, що Геннадій Петрович буде пропонувати мене на свою заміну. Та й генеральний директор компанії давно натякав, що це місце займу я. Все склалось набагато краще ніж я очікував, коли прийшов в IT-компанію. Батько пишався б, почувши таку новину, але, на жаль, роль батька для декого тепер маю виконувати я.
Повертаюсь до свого кабінету й сідаю за роботу. Сьогодні не планую затримуватись допізна й хочу зустрітись з другом. Ми сто років не бачились, я й забув, коли це було востаннє.

— Доброго ранку, Владиславе Сергійовичу, — зазирає Аліна після короткого стуку. Неквапом заходить з тацею й дефілює до мого столу з незмінною усмішкою на вустах. — Ваша кава, — нахиляється й ставить чашку на стіл, демонструючи спокусливий виріз на грудях.

— Ти знову запізнилась, — не реагую на її спроби звабити, беру чашку й роблю ковток живильного напою.

— Була на манікюрі, — навіть не намагається щось вигадувати й при цьому демонструє свої нігті, наче мені є до них діло. — Як вихідні? — підходить до мене, стає ззаду й кладе руки на плечі. — Я страшенно скучила, — веде долонями вниз. — Чому ми не бачились?

— Бо в мене були інші справи, — зупиняю її руки й відсторонюю від себе.

— Важливіші на мене? — в голосі чути образу, а я терпіти не можу таких коників.

— Так, важливіші. Це останнє попередження. Ще раз запізнишся і твоє місце займе хтось інший. Я зрозуміло висловлююсь? — звертаю на неї свій погляд, а вона надуває яскраво нафарбовані губи, але мовчить. І правильно робить. Знає, що я ніколи не кидаю слів на вітер і те, що ми спимо разом її не врятує.

— Зрозуміло, — відповідає ображено й крокує на вихід.

Відкидаюсь на спинку крісла й вкотре дивуюсь логіці жінок. Невже та ж сама Аліна й справді вважає, що я їй щось винен? Чи може думає, що хороший секс може перетворити мене на пухнастого зайчика, який буде виконувати всі бажання й закохано зазирати у вічі? Знає ж, що ніжностей від мене не дочекається, то чому ж досі на щось сподівається? Сама була не проти таких стосунків, а тепер дивиться з претензією. Якщо так і далі піде, наші зустрічі припиняться так само швидко, як і почались. Дивні ці жінки. Самі ж себе знецінюють, готові віддатись за першої нагоди, а потім виставляють себе жертвами. Що їх змушує йти на такий крок? Гроші? Ні, не думаю, що вони того варті. Але ж результат на обличчя.

Та дівка в клубі була готова переспати з п’яним збоченцем Олегом, а він тільки пригостив її шампанським. Справді? За келих шампанського? Чи може їй не вистачає пригод у такому юному віці? Напитися, поводити себе як проститутка, поїхати з невідомо ким… Невже зараз дівчата мріють про таке? Зло бере, коли згадую пригоду вихідного дня. Це ж треба так вляпатись! Досі долоня чешеться надавати по м’якому місцю тій малолітці, яка не вміє пити. Хоча з такою подругою воно не дивно. Дивно інше — як вони знайшли одна одну, коли абсолютно різні. Мені достатньо було одного погляду, щоб побачити страх в очах дівчини. Вона боялась по-справжньому, це не було грою. Але навіщо тоді приперлась за наш столик? Щоб врятувати подругу? Це смішно. Бо від такої подруги потрібно рятувати її саму. Що я і зробив, бо Олег явно поклав на неї око. Я його трохи знаю, ще зі студентських років, тому підозрював, що він захоче заманити її до себе. Погратись, як він сам висловився, коли знайшов на танцмайданчику ту дівку.