Глава 2 "Порятунок"

Поліна

Прокидаюсь від того, що мене поливають водою. Влад, не шкодуючи води з пляшки, намочив мені всю блузку і навіть волосся.

— Оклигала? — питає грубо й нахиляється ближче. Втискаюсь в сидіння від такого тону й намагаюсь зібрати себе докупи. Набридливий шум в голові заважає нормально думати. Темні очі дивляться зі зневагою. Він відхиляється і тільки тоді я роблю вдих, поправляю мокре волосся й мрію хоч про ковток води.

— Можна води? — питаю тихо, бо в горлі все пересохло й виходить якийсь писк.

— Зараз принесу, — кидає й швидко виходить з автомобіля.

Проводжу долонями по обличчю, шукаю люстерко в сумочці, але згадую, що віддала його Наді. Цікаво, де вона? Чи не мучить її совість, що вона так нерозсудливо вчинила й кинула мене напризволяще? Хоча, мені зараз про себе потрібно думати, бо цей чоловік явно налаштований агресивно. Відкидаю голову на спинку сидіння й намагаюсь опанувати свої емоції. Очі печуть й вимагають перепочинку. Заплющую їх на секунду, а розплющую, коли мене кудись несуть. Наче в загальмованому стані, підіймаю погляд на чоловіка й не можу навіть слова сказати. Кожна людина по-різному реагує на сильний стрес. Хтось панікує і голосно кричить, хтось обороняється при небезпеці, а я стаю схожою на овоч. Мене з головою накриває апатія, наче все відбувається не зі мною, а з кимось стороннім, а я тільки дивлюсь цей фільм.

— Прокинулась? — різко ставить мене на землю й бере за передпліччя. — Чудовий вечір, додому не можу потрапити, бо одна малолітка не вміє пити, — починає тягнути мене за собою, а я слухняно плетусь на ватяних ногах.

— Відпустіть, будь ласка, — пищу, але він ніяк не реагує. Розумію, що ми у підземному паркінгу, але виходу з нього не бачу. У голові мелькають різноманітні варіанти втечі, але жоден з них не підходить. У такому стані я навіть вирватись не зможу, не те, що тікати. Лишається благати, щоб він мене не чіпав й молитися всіма молитвами, які знаю.

— Заходь, — відчиняє двері й майже заштовхує мене до будівлі.

Не встигаю оговтатись, як він знову хапає мене за передпліччя, підводить до ліфта й натискає на кнопку виклику. Він одразу відчиняється й чоловік підштовхує мене, щоб заходила. У закритому приміщенні він здається ще вищим й кремезнішим. Очей не підіймаю, лише кидаю короткий погляд й знову втикаюсь на свої ноги в босоніжках. Коліна тремтять, тіло морозить й навіть трохи нудить. Шум у вухах так і не минув, він наростає з кожною новою хвилиною. Дуже боюсь знову втратити свідомість.

— Виходь! — командує, коли двері ліфта відчиняються. Переставляю дерев’яні ноги й намагаюсь дихати глибоко, щоб не гепнутись перед ним у коридорі. Чоловік підходить до дверей й відчиняє їх, мовчки хапає мене за руку й заводить всередину. Коли вмикає світло, мружусь, впираюсь спиною в стіну й боюсь дихати. Не роззуваючись він проходить до квартири й відчиняє одні з дверей. Розумію, що для мене, але не можу ступити й кроку.

— Довго мені чекати? — в тиші кімнати голос здається ще грубішим.

— Ви, — хриплю й прокашлююсь, — ви не за ту мене прийняли. Я…

— Що ти? — швидко підходить майже в притул. — Така наївна, що не знала куди тебе веде подружка? І чим закінчуються такі знайомства?

— Ні, просто… — я не знаю, що йому сказати, бо про все це я здогадувалась, але не прийняла правильного рішення й не пішла звідти.

— Що просто? Ти говорити не вмієш? Лише усміхатись й пити алкоголь? — кожне слово б’є прямо в ціль, викликаючи в мені страшенний сором. Щоки палають, на очах сльози, серце здається зараз вистрибне зі страху з грудей. — То пішли! — знову хапає мене за руку й змушує зайти до кімнати. Безцеремонно штовхає на диван, а перед моїми очима проноситься весь жах, який зараз може статись. — Чому дивишся на мене? Роздягайся, — говорить роздратовано, скидає з себе піджак й кидає його на крісло. — Ну, довго мені чекати? — гаркає й починає розстібати сорочку, і мій організм не витримує. Схлипую й відчуваю гарячі сльози на щоках. Не можу стримати ридання, бо страх заповнив все тіло. Обіймаю себе за плечі, неначе захищаючись, і просто плачу перед цим незнайомим чоловіком.

— Дурепа. Скільки тобі років? — питає зі зневагою в голосі.

— С-сі-сімнадцять, — вичавлюю з себе, ковтаючи сльози.

— Чудово! І чому ти шастаєш по таких місцях? Потягнуло на пригоди? Ти хоч розумієш, що він би тебе не відпустив?

— Я хотіла вмовити Надю…

— Відпадна в тебе подруга. Віддається першому ліпшому, хто може пригостити шампанським. Моя тобі порада, думай перед тим, як знищити своє життя, — продовжує суворо, а я тільки киваю. — Спатимеш тут, вода є в холодильнику. А зранку, щоб тебе й близько тут не було. Є гроші на таксі?

— Так. Дякую, — кажу тихо й не вірю, що він справді зараз піде.

— По квартирі не шастати, тільки кухня. Ясно? — запитує голосно, а я активно киваю головою.

Він виходить й зачиняє за собою двері, а я так голосно видихаю, що стає аж боляче у горлі. Не можу зупинити сльози, це побічна реакція на стрес. Хапаюсь за голову, занурюю пальці у волосся й картаю себе, що пішла у той злощасний клуб. Це ж якою дурепою потрібно бути, щоб довіритись абсолютно незнайомій людині й піти з нею до нічного клубу? Схоже, я абсолютно не розбираюсь в людях і навіть у цьому мама мала рацію. Я невдаха. Розумна й дурна водночас. З золотою медаллю й порожньою головою. Феномен! Боюсь навіть рухатись, щоб не викликати у чоловіка гнів. Хтозна, що в нього в голові і яке рішення він прийме наступного разу. Можна спробувати піти зараз, але я абсолютно не знаю у якій частині міста знаходжусь і чи випустить він мене. Сказав же, зранку…

Підводжусь й підходжу до вікна. Багатоповерхівки, в яких де-не-де світяться вікна, нагадують, що зараз глибока ніч. Сьогодні у мене був дуже нервовий день і організм, як наслідок, вимагає сну. А ще страшенно хочеться пити, але не наважуюсь вийти з кімнати. Вимикаю світло й довго стою біля вікна. В тиші кімнати до мене доноситься шум води. Схоже, чоловік приймає душ. Страшно навіть уявити, що було б якби я потрапила в руки Олегу. Мороз проходить шкірою, коли згадую його усмішку. Коли всі звуки затихають, сідаю на великий диван й витягаю ноги. Вони гудуть після сьогоднішніх танців. Ще більше гуде голова й боротися зі сном вдається все тяжче. Дістаю з сумочки, яка так і висить на мені через плече, телефон й перевіряю час. Екран показує третю годину ночі. З клубу ми пішли на початку першої години, бо я чудово пам’ятаю як збиралась таємно зателефонувати. Дурепа. Той Олег мене точно не відпустив би. Не можу зрозуміти вчинок Наді. Невже така поведінка – норма для неї? Жах!