Протест Любові

Любов не питає дозволу — вона творить власні закони.

Вона приходить туди, де ніхто не чекає.

Вона не зобов’язалася бути зручною, щоб бути справжньою.

Ми називаємо це несправедливістю, а Вона — своїм шляхом.

Вона каже, що розбиває серце не щоб знищити, а щоб розбудити...

ПРОТЕСТ ЛЮБОВІ 

Ти привела Її, коли я не кликав і не чекав,
Мов хвиля, Її принесла мені в серце.
Без жодних пояснень і видимих прав,
Я впустив, не питаючи — що це?

Я побачив Її — й в мені запалала зоря,
Не хіть, не бажання і не цікавість,
А те, що влило мені в груди нове життя,
Наче подих Бога, що дав свою щирість.

Та тепер я питаю Тебе, коли в серці вогонь,
Коли очі Її без подиху пронизують душу.
Я питаю тепер, коли усмішка Її — мій полон:
Чому Вона? Чому я про Неї мріяти мушу?

Чи можна кохати Ту, що не знає кохання?
Чи можна віддатися Тій, що не тремтить?
Чи варта Вона — моєї молитви й чекання?
Чому мій розум тільки до Неї струмить?

А чому Ти обираєш не тих, хто чекає?
Чому в’яжеш серця, що зайняті болями?
Чому квітами сніг без весни засипаєш?
Чому ведеш сліпих до дзеркал — голими?

Чому Ти ніколи не питаєш дозволу?
Чому закохуються, знаючи, що не можна?
Чому Ти зводиш невинних з розуму?
Чому мовчиш, коли душі стають порожніми?

Ти йдеш до тих, хто належить іншому,
Ти не бачиш того, хто про Тебе благає.
Ти тримаєш тих, хто вже не в світі нашому,
І відпускаєш тих, хто щастя плекає.

Чому? Я питаю — чому? Чому Ти така несправедлива?..

Я зупинився, щоб почути Тебе між рядків,
Між подихом вітру й тишею нічних міст.
Я слухав, як чують відлуння світів,
Її відповідь, як квітів зронений цвіт:

—Я нікого не караю і не нагороджую.
Я не обираю так, як вам хочеться.
Я — поклик, що не закарбовується угодою,
Я подарунок тим, хто попри все наважиться.

—Я йду, щоб розколоти шкаралупу душі,
Щоб змусити дивитися всіх глибше.
Щоб пробудити тих, хто мертвий у житті,
І дати світло там, де темно, а не де зручно.

—Я іноді по-вашому несправедлива,
Бо ваша вся реальність — не мій рівень.
Я іноді здаюся вам складна й колюча,
Щоб ви навчилися нести, а не володіти.

—Я йду, щоб світу вкотре нагадати,
Що не паперами пов’язані серця.
Що краще вам життя в моїй неволі,
Ніж чорно-біле й безтурботне небуття.

І я зрозумів: Вона не про володіння.
Вона про те, де є сердець биття.
Бо краще вже боліти від кохання,
Ніж в тиші згаснути — без імені й тепла...

P.S.

Я не знаю, чи Ти прийшла, щоб лишитися, чи щоб змінити мене.

Але я знаю — світ інакший, коли я дивлюся Твоїми очима.

Я йду життям, але Твій погляд залишається в мені, як світло, що не згасає в темряві.

Ти не стала моєю власністю, але стала моїм небом, і навіть коли я падаю, я дивлюся вгору — на Тебе.

Ти не відповіла жодним словом, але кожна тиша між нами звучить гучніше за тисячі слів.

Мені сказали — відпустити Тебе…
Але як відпустити повітря, яким дихаєш?

Ти пройшла крізь моє життя, і тепер кожна стежка веде туди, де сяєш Ти...