Глава 49

Глава 49
Поверталися мовчки. Американець Норіс сидів біля 
стерна і безтурботно розирав шлейфовий льодок, біля 
якого саме пропливав човен. Інші полярники завзято 
сперечалися про рух холодних океанських течій у цих 
широтах. Лише Джеймс Кілрой був аж занадто серйозним.  
Він час від часу кидав задумливий погляд на Макса і на 
його чорну сумку, яку той міцно притискав до грудей.  
Щеб пак! У ній лежала надія всього людства! 
Небо затягнулося важкими сірими хмарами.  
Розпочиналася негода і це відчувалося через пронизливий,  
холодний вітер від океану і перші крупні сніжинки, які 
з’являлися ніби нізвідки, лоскотно танули на кінчику носа. 
– Ось таке воно – антарктичне літо! – зауважив Норіс.  
– Коли на термометрі нижче нуля і пику лалипає снігом.  
32 Журнал дослідів. (з ісп.)

– Їхньому винищувачу це не завадить, – запевнив усіх 
полярник Коста, що мав типову латино-американську 
зовнішність. – Там, мабуть, більшість дій виконує 
автопілот.  
Усі, хто був у човні, погодились із Костою, а Кілрой 
оцінююче поглянув на берег, до якого вони наближалися.  
Вінпершимвистрибнув із човнана тверду землюі голосом,  
що не терпить заперечень, викрикунв до Максима: 
– Сумку кидай мені, швидко! 
Макс заворожено дивився на американця, не зовсім 
розуміючи, що відбувається. Тоді помічник директора 
ЦРУ вихопив із кишені куртки невеличкий пістолет і 
вистрелив простісінько в груди полярникові Треві. Той,  
широко змахнувши руками, упав на дно човна.  
– Наступнапродірявить твоюголову, щеня! – пригрозив 
Кілрой Максимові. – Негайно кидай сумку! 
Норіс, Бланк та Коста кинулися до пораненого 
товариша, який тихо стогнав. Коли Норіс підвівся, то його 
руки були закривавленими. Він подивився на злочинця 
очима, повними горя та ненависті і несамовито закричав:  
– Мерзото, ти вбив мого найкращого товариша! 
В цю мить, коли Кілрой перевів свою увагу на Норіса,  
Максим прудко вискочив із „Зодіака” і помчав щодуху 
засніженим, скелястим берегом у напрямку будівель 
станції. Коли пролунав перший постріл, юнак став 
бігти зигзагоподібною траєкторією, постійно і хаотично 
змінюючи керунок. Одинока куля вибила декілька 
дрібненьких камінців біля його ніг, ще одна просвистіла 
біля правого вуха. Коли до вхідних дверей залишалось 
кілька метрів, від причалу до Максимових вух долинув 
озлобленй крик:

– Далеко не втечеш! Вважай, що ти вже мертвий. 
Макс натиснув на клямку і, хутко відчинивши двері,  
впірнув до будівлі. 
***** 
У довгому, вузькому коридорі горіло тьм’яне світло,  
відбиваючись від чисельних фотографій на стінах. Деякі 
з них, унаслідок недавньгоо погрому, лежали в розбитих 
рамках на підлозі.  
Задиханий Максим на мить зупинився, не знаючи, куди 
бігти далі. Першою думкою було – заховатися на лижному 
складі. Проте сумна доля професора Ткача, який також 
захотів там перебути лиху годину, поміж комбінезонів та 
старого лижного приладя і, зрештою, якого було виявлено 
злочинцями і ними ж убито, спонукала Макса відмовитися 
від цього варіанту. Він кинувся до третіх дверей праворуч 
і, як виявилося, саме вчасно, бо його переслідувач також 
уже увійшов до будинку.  
Це була кімната, в якій Максим і майор Татаркевич 
поселилися у перший же день їхнього приїзду до 
Антарктиди. На незастеленому ліжку лежала його 
спортивна сумка з одягом та іншими особистими речами,  
які так і залишились тут після захоплення станції 
китайцями. На столі вирізнявся темними контурами 
дволітровий термос, у якому Титаркевич перед походом 
на підводну базу запарив чай. Тільки скуштувати цього 
чайку вже нікому не довелось... 
Макс почув обережні кроки і звук роздушеного шкла 
від фотографійних рамок. Ворог був обережним і навіть 
від такого недосвідченого противника, як Макс, очікував можливого нападу. Раптом у нього задзвенів телефон, і 
Максим через вузьку шпарину дверей побачив, як Кілрой 
зупинився і вийняв із кишені доволі об’ємний прилад 
супутникового зв’язку. 
– Так, так, це я, – проказав він у слухавку. – Не хвилюй- 
ся, Дональде, журнал із формулами ми знайшли. Так, саме 
той, що треба. Проте з’явилась невеличка проблема: мале 
щуреня поцупило журнал. 
На кількадесят секунд Кілрой замовк, слухаючи 
настанови Старійшини, а тоді запевнив його:  
– Через п’ятнадцять хвилин я тобі зателефоную і 
повідомлю, що справу завершено, і я з формулами вилітаю 
додому. Чекай добрих вістей. 
Кілрой вимкнув супутниковий телефон і заховав його 
за пазуху. А тоді, витягнувши вперед руку з пістолетом,  
знову рушив коридором, зазираючи до кожної кімнати. 
– Виходи, хлопче! – закликав Максима американець. –  
Бо ховатися тут безглуздо. Це – тупик і звідси нема іншого 
виходу. Якщо добровільно повернеш журнал, я, так і бути,  
подарую тобі твоє нікчемне життя. Доживай віку тут 
із пінгвінами, можливо, тобі пощастить і вірус сюди не 
добереться. 
Хаотичні думки, що снували в голові Максима, не 
давали йому можливості сконцентруватись бодай на 
якійсь ідеї. Він до болю в пальцях стиснув свій срібний 
хрестик на ланцюжку на грудях і не без жаху подумав 
про близьку смерть. І коли кроки Кілроя були вже зовсім 
поряд, у сусідній кімнаті, Макс згадав про ще одну сумку,  
яка мала бути під ліжком Вадима Титаркевича. В ній було 
військове спорядження, яке вони з майором закупили 
в Аргентині перед відплиттям. Юнак відчайдушно кинувся до ліжка і відразу намацав брезентову поверхню 
речового мішка, а в середині – холодний метал штурмової 
гвинтівки, пістолети і навіть ніж. Подумки подякувавши 
Титаркевичу за тривалі дні тренувань, він точними 
рухами видобув із сумки короткоствольну гвинтівку,  
доєднав до неї магазин із патронами і привів її до бойової 
готовності.  
У мить, коли відчинилися двері до кімнати, прогриміла 
автоматична черга. Джеймс Кілрой із тихим стогоном 
упав спочатку на коліна, а тоді – звалився обличчям до 
підлоги. Коли Максим увіймкнув світло, то побачив, що 
в злочинця – постсмертні корчі ніг, а з-під тіла повільно 
підходить велика і темна калюжа крові.  
Важко зітхнувши, Макс переступив через мерця і 
швидкими кроками попрямував до виходу. 
До будинку вже наближалися Норіс, Коста та Бланк.  
На імпровізованих ношах вони несли мертвого полярника 
Треві. Максим підбіг до Норіса: 
– Мені терміново треба сконтактувати з вашим урядом. 
– Це без проблем, – пригнічено відповів Норіс.- Зараз 
все влаштую. 
Через п’ять хвилин полярник простягнув хлопцеві 
супутниковий телефон. 
– Це директор Рой Кастер, – відрекомендувався голос 
з протилежного боку. – Говоріть! 
– Говорить Максим Середа. Ми знайшли таємну 
схованку із формулами вакцини, проте Кілрой виявився 
зрадником: він діяв у змові з Дональдом Купером.  
Заволодівши записами, він планував доправити їх у їхнє 
сховище. 
– Що з ним зараз? – занепокоєно запитав Кастер.