Глава 46
Перші хворі з’явилися вже вранці, двадцять п’ятого
грудня. Місцеве телебачення невтомно транслювало
події з головного медичного центру Єрусалиму, який
терміново переобладнали в карантинний госпіталь. До
вечора було вже сто шістдесят хворих із чітко вираженими
симптомами. Серед перших інфікованих – Наомі Вайс та
Шимон Рубін. Ознаки захворювання проявилися також і у
майора Титаркевича та Амелії Ковальської. Їхні лікарняні
ліжка стояли в палаті одне біля одного. В сусідній
лежав агент Вільсон, якого також не оминула пошесть.
Уникнути інфікування вдалося тільки Максимові та
помічнику директора ЦРУ Джеймсу Кілрою: вони змогли
заховатись від некерованого натовпу, який розніс вірус у
всі квартали міста. Макс ледве вмовив лікарів допустити
його до лазарету і тепер мовчки спостерігав за друзями
з-за пластикової ширми. З його червоних, набряклих очей
час від часу набігали поодинокі сльози. Сувора дійсність,
про яку оповістили ізраїльські лікарі, була невблаганною:
жити Вадимові Титаркевичу та його подрузі залишилось
недовго, не більше сорока восьми годин.
Вадим, доклавши чималих зусиль, підвів голову і
подивився на свого юного товариша.
– Жаль, що наша дружба закінчується ось так, далеко
від дому, проваливши завдання...
– Тримайся, друже, – підбадьорив майора Макс, –
провідні науковці світу не покладаючи рук намагаються
створити ліки від клятого віруса.
Амелія, почувши голос друга, також звелася на лікті:
– Часу! Їм забракне банально часу! Напевно, за
декілька місяців вакцина була б реально створена. Але
в людства, на жаль, цих місяців нема. Щонайбільше
– лише декілька тижнів. А про нас, – Ковальська,
спльовуючи їржаве харкотиння кивнула на майора, – я
взагалі мовчу...
– Я щойно розмовляв із генералом Головчуком, –
повідомив Максим, – він вилітає з Вашингтона військовим
літаком і незабаром буде тут.
Усмішкамайора осяялайого втомлене, блідо-синювате,
вкрите кількаденною щетиною обличчя.
– Якщо я не дотягну, – попросив майор Максима, –
передай Степану Матвійовичу, що ми намагалися до
кінця зупинити цю пошесть. На жаль, не змогли... На всіх
каналах показують, як „Протей” поширюється планетою.
Людство – на порозі вимирання і врятувати нас може
лише чудо.
– Чудо станеться! – потішав Макс друзів. – Сьогодні
особливий день, більшість христян світу святкує Різдво
і нам потрібно більше вірити, а точніше, більше довіряти
Тому, хто цей світ створив і вдихнув у нього життя.
– Тобі б у духовну семінарію було вступати, а не
до медичного університету, – півжартома зауважила Ковальська. – Ти гоовриш, як наш священик із парохіаль-
ної церкви.
– Така думка була колись, – зізнався Макс, – проте
бажання лікувати людей переважило.
Я відчуваю, що нам з Амелією священник скоро
більше знадобиться, ніж оці всі лікарі, – показав блідою
рукою Титаркевич на медичний персонал, що стояв за
спиною Максима.
– Ми всі помремо, – по філософськи підсумував
Максим, – та запевняю вас, друзі, що не сьогодні.
*****
Недалеко від госпіталю Максим знайшов невелику
кам’яну церкву, найменовану на честь священномученика
та цілителя Пантелеймона. Коли юнак наблизився до
старовинних, кованих воріт, то до нього долинув спів
священника-грека, що саме розпочинав різдв’яну службу
англійською мовою.
Макс поправив респіратор на обличчі і попри заборону
заходити у місця скупчення людей, рішуче увійшов до
храму.
Церква в середині була майже порожньою. Крім
священнослужителя, вдягненого в білі святкові ризи, що
обкаджував запашним кадилом вівтар, спереду стояли ще
два престарілі ченці, які співати разом зі священником
службу. Більше ніхто, навіть у таке величне свято на
богослужіння не ризикнув прийти.
Священик розпочав виголосом:
– Благословенне Царство Отця і Сина і Святого Духа!
Завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні!
Ченці дуетом заспівали:
– Амінь!
Старовинні ікони, середньовічні фрески, які не
посміли знищити навіть войовничі сарацини, та
прозорий блакитний серпанок, який утворився від диму
позолоченого кадила, піднесли душу Макса кудись високо
і далеко від матеріального світу. Подалі від суєти та земних
клопотів, які притуплюють розум і обтяжують все єство
дріб’язковими проблемами. Юнак відчув, що існує Сила,
вища від цього страху, який у останні години заволодів
усім людством; від зневіри, яка позбавляє людину бажання
боротись і йти вперед, не зважаючи на жодні труднощі; від
безнадії, яка породжує підступний та холодний відчай...
І Сила ця перебуває в маленькій Дитині, яка колись
прийшла в цей буремний світ, народившись у вбогих
яслях, на сіні, серед домашніх тварин, щоб своєю дитячою
немічністю присоромити сильних світу цього і змусити їх
відступити від шляхів неправди та несправедливості.
Увійшовши глибоко серцем у молитву, Максим
не помітив, як у нього за спиною зявилась якась тінь.
Тільки тоді, коли легка рука торкнулася його плеча, він
розплющив очі й різко обернувся.
Перед ним стояла молода жінка, з білявим волоссям
і привабливими рисами обличчя, яке до половини також
приховував респіратор.
– Цей пакет для вас, – звернулася до Максима
незнайомка глухим голосом і, пильно поглянувши на
хлопця своїми блакитними очима, розвернулася і вийшла
з церкви.
–Хто ви? – кинув їй услід Макс, проте відповіді не
отримав. Тоді поглянув на пакет, який тримав у руках.
На великому конверті з цупкого коричневого паперу
не було жодної адреси. Зате в середині виявився лист,
написаний акуратним, твердим почерком. Тримаючи
папір тремтячими пальцями, Максим почав читати і вже
з перших слів відчув, як його тілом поповзли мурашки, а
ноги стали немов ватяні.. В пам’яті галопом пронеслися
спогади про зовсім недавні події.
”Дорогий мій друже Максиме! – ішлося в листі. – Мені
вельми приємно знати те, що ти не сидиш, склавши руки,
в цей непростий для усієї людської цивілізації час. Зовсім
недавно ми з тобою були цілковитими опонентами, навіть
антагоністами і боролися за зовсім різні цінності. Проте
в лиху годину навіть вороги можуть об’єднатися заради
спільного для всіх блага. Ми ніколи не ставили собі за
мету зашкодити цьому світові, ми завжди хотіли цей світ
підкорити та управляти ним. Сьогодні настав такий час,
що деякі темні уми вирішили піти проти будь-яких правил
і перейняти на себе роль Господа Творця. Випустивши в
світ монстра, вони планують пересидіти в новітньому
ковчезі, а тоді розпочати історію людства з чистого аркуша.
Безумці! Вони не відають, що взяли із собою до ковчегу
все те, що згубило цей старий світ: гординю, лукавство,
обман, злобу та ще безліч пороків. Через зовсім небагато
часу ця скверна відродилася б із новою силою.
Та я відволікся... З великою радістю хочу повідомити
тобі, що криза, яка настала, не така вже й безнадійна,
як здається на перший погляд. Ліки від смертельного
вірусу є і вони були винайдені ще в далекому 1971
році. На жаль, керівник лабораторії заховав наукові дані
у таємний сховок, а сам відбув на деякий час. За його
відсутності склався прикрий інцидент і весь персонал бази в Антарктиді загинув. Вони не знали про вакцину і
не зуміли нею скористатись.
Маю честь повідомити, що я мав дотичність до таємної
організації O.D.E.S.S.A і знаю, де схована вакцина. Ти
зможеш відшукати її у правім біля входу куті кабінету
керівника лабораторії. Ретельно оглянь це місце – і ти
безсумнівно потрапиш до тайника. Я би й сам усе виконав,
проте не володію необхідними можливостями для цього.
Як ти розумієш, часу в тебе обмаль. Тому не барись і хай
щастить!»
P.S. Якщо на те буде воля Провидіння, то маю велике
сподівання на нашу зустріч у майбутньому. Тепер тільки
від тебе залежить, чи воно взагалі настане.
Твій щирий прихильник Ріхард Краузе31.
Максимові від хвилювання пересохло в горлі. Відчуття
приреченості здуло потужним поривом надії, навіть не так
за все людство, як за близьких друзів, що тихо згасали від
смертельної хвороби за кількадесят метрів звідси.
Максим склав папір і блискавкою вилетів із храму.
Через п’ять хвилин він вже вибігав сходами до
інфекційного блоку карантинного госпіталю.
Біля пластикової перегородки стояли двоє: генерал
Степан Головчук у своєму військовому мундирі та
американець Джеймс Кілрой. Максим навіть не дав
можливості генералові отямитися від його з’яви. Відразу
впихнув йому до рук конверт і випалив:
– Ліки від „Протею” існують! Нам негайно треба
летіти до Антарктиди!
31 Ріхард Краузе – один із головних персонажів пригодницького роману
Юрія Грешка „Таємниця холодного Свальбарду”.