Глава 41

Глава 41
– Зі сховищеммипокищонічоговдіятинеможемо, воно 
було збудоване в 1960-ті роки, як прихисток від ядерного 
удару для перших осіб держави і здатне витримати пряме 
влучення ракети. Всі житлові комплекси розташовані 
глибоко під землею ізахищені багатометровою оболонкою 
з металу. 
Радникізнаціональноїбезпеки, поправивсвоючервону 
краватку, яка відповідала всім еталонам столичної моди, склав сіру папку із довідковими аркушами і вичікувально 
поглянув на всіх, хто зібрався в невеличкій кімнатці 
дільничного відділку поліції на околиці Вашингтона. 
– Скільки їх там? – запитав директор Кастер, втомлено 
масажуючи чоло пальцями. 
– За приблизними підрахунками, декілька сотень осіб,  
– відповів радник. – Ми, на жаль, втратили зображення 
на всіх камерах спостереження у цьому районі. Записи 
цілком були кимось стерті віддаленим втручанням. 
– Вхід до сховища – під охороною бійців національної 
гвардії, – доповів високий, дещо огрядний військовий у 
формі полковника. – Навіть миша не прошмигне.  
Директор ЦРУ похмуро, з-під лоба поглянув на 
керівника нацгвардії.  
– Вони й не намагатимуться прориватись. Їхня зброя –  
це вірус та час. Їхній розрахунок у тому, що ми вимремо за 
декілька місяців від епідемії, а тоді – вихід вільний... 
– Розсповсюдження інфекції у Даунтауні локалізоване,  
– долучилася до розмови директорка Центру Контролю 
Захворювань Кристін Мей, яка перебувала на скайп- 
зв’язку із Атланти. – Симптоми захворювання виявлено 
в десяти чоловік. Усе середмістя ізольоване на карантин. 
– Це, звичайно, гарні новини, – погодився Кастер, –  
проте небезпека існує в інших регіонах країни та в усьому 
світі. 
– Ми розіслали директиви в усі аеропорти, залізничні 
вокзали, попередили владу на місцях.- звітувала очільниця 
ЦКЗ. - Президент ввів надзвичайний стан. Так що у нас 
ситуація під контролем. В Європі та в більшості країн Азії 
справу до своїх рук взяла Всесвітня Організація Охорони 
Здоров’я. Москва та Пекін відмовились від допомоги і традиційно звинувачують нас у перебільшенні загрози та 
в політичних маніпуляціях.  
Директорка Мей взяла до рук листи із відповідями 
російських та китайських очільників й наблизила до 
камери, щоб співрозмовники по інший бік екрану могли 
їх побачити. 
– Що відомо про автомобіль, який привіз інфікованих 
до Даунтауна? – директор ЦРУ перевів увагу засідачів на 
агентів ФБР.  
– У нас є певні успіхи в цьому напрямку, – підвівся з 
місця агент Вільсон. –Деякі відеокамери із автономним 
живленням, що не мають з’єднання з інтернетом,  
зберегли доволі цікаві записи. Ми їх вилучили та 
проаналізували. 
Спецагент Вільсон натиснув на кнопку комп’ютера 
і на моніторі з’явилося фото чоловіка середнього віку із 
суворим кам’яним обличчям і дуже короткою стрижкою.  
– Це полковник Пітер Чайлд. Інформація про нього 
повністю засекречена. Проте завдяки можливостям 
містера Кастера, – агент театрально кивнув головою 
директору розвідувальної служби, – ми отримали повний 
допуск до відомостей про цю особу. Отже, він є бойовим 
офіцером спеціальних сил Центрального Розвідувального 
Управління, брав участь у більше, як сотні, військових 
операціях у всьому світі. Нагороджений військово- 
морським хрестом „За видатні заслуги” та медаллю 
Пошани, найвищою нагородою уряду США за проявлену 
особисту мужність під час проведення бойових дій.  
Агент Вільсон перевів дух, а директор Кастер, нервово 
тарабанячи пальцями по столу, сказав: 
– Я знаю цього чоловіка і знаю давно. Це – бог війни, надзвичайно талановитий стратег та досвідчений 
військовий командир. Гадаю у нас серйозні проблеми... 
– Таким чином, – продовжив Вільсон, – на цьому 
відео ви можете побачити, як полковник заходить до 
престижної школи, а тоді виводить звідти директорку 
Райт. Ми її також легко ідентифікували, але не знайшли 
жодного факту, який пов’язував би її з розвідкою, армією 
чи взагалі з будь-ким. Вона успішний педагог, менеджер і 
мати двох дітей, зразкова громадянка своєї держави.  
– І не знайдете, – зауважив Кастер. – Програма „Цир- 
цея” була цілком таємною, ніяких записів про неї та її 
учасників не існує. 
– Вийшовши зішколи, – вів далі спецагент, – полковник 
Чайлд і місіс Райт поїхали в невідомому напрямку, проте 
через декілька годин одна камера приватного магазину в 
міжнародному аеропорту „Даллас” зафіксувала її, вже без 
полковника. 
На моніторі виникло зображення жінки в розкішному 
діловому костюмі. В її руках, крім сумки, був невеличкий 
папірець. 
Вільсон збільшик картинку в багато разів.  
– Ми розгледіли кінцевий пункт призначення: між- 
народний аеропорт Бен Гуріон, Ізраїль. Хоча в жодних 
списках пасажирів особа з прізвищем Меган Райт не 
значиться. 
– Він дав їй фальшиві документи, – здогадався генерал 
Головчук, що сидів скраю, разомізмайоромТитаркевичем,  
Максимом та Амелією Ковальською.– Це очевидно. 
– Найгірше, – сумно додав Вільсон, – що від того часу,  
як камера зафіксувала місіс Райт, минуло чотирнадцять 
годин, і вона вже спокійно могла потрапити до Тель-Авіву. 

– Інформацію передали Ізраїльському уряду? В Мос- 
сад? – сердито запитав Кастер. 
– Так, звичайно, – підтвердив Вільсон, – щойно про 
це дізналися. 
Директор ЦРУ підвівся з місця і оголосив: 
– Нараду закінчено. Кожен знає, що робити далі. 
А тоді, коли фебеерівці, поліцейські та співробітники 
розвідки, повстававши, покидали кімнату, звернувся до 
українських колег: 
– А вас, як і агента Вільсона, я прошу залишитись 
– Чим ми можемо допомогти? – стурбовано запитав 
Титаркевич. 
– Ви полетите до Ізраїлю, – безапеляційно заявив 
Рой Кастер. – Оскільки знаєте Пітера Чайлда в обличчя 
і перебуваєте усі тут від початку цієї триклятої справи, то 
компетентніших людейвцюмитьмені годійшукати. Їдемо 
негайно до війського аеродрому, а в дорозі обговоримо 
деталі. 
Максим і майор перезирнулись, а генерал Головчук 
додав: 
– Дякуємо за довіру, директоре Кастер! Для нас це 
справа честі і ми радо допоможемо.