Глава 40

Глава 40
Полковний Чайлд сидів за робочим столом у великому 
напівпідвальному приміщенні і дивився екстренний 
випуск новин через монітор комп’ютера. Ведуча повідомила, що в країні оголошена загроза біологічної 
терористичної атаки найвищого ступеня небезпеки.  
Журналісти показали оточені військами та працівниками 
Центру Контролю Захворювань вулиці Вашингтону. За 
поліетиленовою перетинкою у санітарному автомобілі, на 
медичній кушетці, сиділи із жалюгідним виглядом його 
старі знайомі.. У Сюзан Кренстон почалася рясна носова 
кровотеча. Яскраво-червона кров забризкала нижню 
частину її обличчя та розтеклася по шиї під комір блузки.  
Науковиця слабо заворушила пересохлими губами і 
завалилася на бік. Репортери злякано позадкували і почали 
інтенсивно фотографувати, застосовуючи спалахи. 
„Цікаво, чи встигли ці нікчеми інфікувати ще когось?  
– подумав полковник і перемкнув увагу з телетрансляції 
на сусідній монітор, що відображав події у науковому 
блоці. 
В облаштованому тут лабораторному центрі 
відбувалося не менш цікаве дійство: дванадцять людей 
– семеро мужчин і п’ять жінок, вишикувавшись у ряд,  
стояли з відсутніми поглядами. Тільки дихальні рухи та 
кліпання очей, видавало у них людей, а не бездушних 
манекенів. Два наукових співробітники Центру, в захисних 
костюмах, підвезли впритул до шеренги піддослідних 
невеликий візок із необхідним приладдям, а тоді кожному 
по черзі почали вводити в передпліччя прозору рідину 
з ампули спеціальним ін’єкційним пістолетом. На звук 
клацання приладу зазомбовані ніяк не реагували, так ніби 
це їх зовсім не стосувалося. 
Полковник задоволено перекрутився на своєму стільці 
до робочого столу де ще продовжувалась телетрансляція 
новин. Диктор каналу оголосила про звернення президента до американського народу. З’явилася заставка 
Білого Дому. 
– Це нам зовсім не цікаво.... – прошепотів полковник 
і набрав на клавіатурі виклик Старійшини на закодованій 
частоті.  
Через менш, ніж хвилину, на екрані з’явилося 
зображення Дональда Купера, який сидів за столом у 
своєму новому кабінеті десь у нетрях підземного сховища.  
Старійшина ремонтував старого, антикварного годинника,  
зосереджено копирсаючись мініатюрною викруткою в 
складному механізмі. Відчувши, що ввімкнувся канал 
зв’язку, Купер сказав, не підводячи голови: 
– Вітаю, Пітере! Сподіваюсь, що все йде за планом? 
– Так, містере Купер, щойно носіям уведено штам 
вірусу „Протей”, і ми готові транспортувати їх до місця 
призначення. 
– Чудово, друже, – Старійшина підняв голову і 
поглянув на співбесідника своїми холодними, сірими 
очима. – Візьми жовтий конверт, що лежить перед тобою,  
і розпечатай його. 
– Так, сер, уже відкриваю. 
Чайлд розкрив запакований конверт і вийняв з 
нього стопку аркушів. Узявши один, він пробіг очима 
надрукований у ньому текст. Це були списки міст, куди 
треба було відрядити інфікованих: „Сан-Паулу, Рим,  
Москва, Кейптаун, Мекка, Пекін, Токіо, Сідней, Єрусалим,  
Лхаса, Пушкар, Торонто”.  
Старійшина прочитав на обличчі свого помічника 
деяке здивування. 
– Тобі щось не подобається? – запитав він. 
– Ті ні, тільки дивно... Якщо про великі столиці держав всім відомо і про Мекку – священне місце для 
всіх мусульман, також все зрозуміло, оскільки туди 
здійснюють паломницький хадж мільйони людей з усього 
світу, то Лхаса, Пушкар... Вперше чую про ці міста. 
Дональд Купер відклав інструмент і сперся на широку 
спинку шкіряного крісла. Його пронизливий погляд був 
повен тріумфу. 
– Лхаса, мій дорогий Пітере, – протяжно почав Купер,  
– це головний осередок тібетського буддизму, точніше 
ламаїзму, і в перекладі з тібетської означає: „Місто богів”.  
Пушкар – це місто в штаті Раджастан, одне з найстаріших 
поселень у Індії і один із центрів світового індуїзму. У 
кожній із цих шанованих релігійних святинь перебувають 
мільйони паломників, які отруєні своїми лжепророками,  
шукають прощення, змилування та благословення...  
і не знаходять, оскільки ні єдиного Бога, ні пантеону 
різних божеств не існує. Це все пустодзвонні вигадки 
священнослужителів, жерців та фанатичних адептів, які 
протягом усієї історії людства ведуть за собою мільярди 
обдурених та затуманених лжерелігіями вірних. 
Для полковника Чайдла войовничий атеїзм свого боса 
не був новиною, проте він мав заперечення з технічного 
боку. 
– У цей Пушкар не так легко дістатися. Легше було 
б долетіти до ще якогось великого міста-столиці, до 
Джакарти, наприклад. 
– Можливо, – сказав Старійшина, – та носії почнуть 
інфіфковувати оточуючих уже в літаках і тому, коли вони 
опиняться в Делі, то шукаючи транспорт для пересадки до 
місця призначення, вже будуть виконувати свою місію. Я 
завжди всім говорив: хіба міг би досконалий Бог створити такий недосконалий світ, повний страждань, злоби,  
підступу, ненависті та лукавства? І якщо світ створив Бог,  
то чому він лише один, єдиний, а не, припустимо, багато 
могутніх творців, раса вищих істот?  
Полковник, будучи все життя військовим, який ніколи 
у філософські сфери не заглиблювався, тепер мовчки 
слухав свого керівника, не знаючи, що йому відповісти. 
– Не знаю, сер, – чесно зізнався Чайдл. – Я завжди був 
далеким від релігії.  
– Ха-ха! – засміявся Старійшина, що він робив вкрай 
рідко. – Тому, що ніякого Бога, розумного творця не 
існує! Лише – сліпий випадок або цілеспрямовані закони 
природи. Матерія сама здатна самоорганізовуватись і 
навіть осмислювати саму себе, через істот з інтелектом,  
таких, як, припустимо, homo saepiens… Як колись навчав 
великий Зигмунд Фройд: „Релігія – це загальнолюдські 
нав’язані психози”. І це чиста правда! В нашім новім світі 
не буде місця облудним вченням про вищі божества і їх 
волю. Наші послідовники будуть цілковито вільними від 
цього релігійного опію. Тому ми і вирішили розпочати 
Велике Очищення з релігійних центрів. Незабаром весь 
світ заволає: „Пошесть прийшла через релігію!” 
– Я все зрозумів, містере Купер, дозвольте виконувати? 
– Дозволяю! – Старійшина кивнув підлеглому і 
схилився знову над годинниковим механізмом. – Чекаю 
добрих новин! 
Полковний Чайлд вимкнув відеозв’язок і замислився. 
Так, він дійсно втратив і віру і будь-який зв’язок із 
Всевишнім десь із тринадцяти років, коли його товариші 
зі скаутського літнього табору жорстоко висміяли за те,  
що ввечері застали за молитвою перед сном. Вони дали йому глузливе прізвисько «Святоша», і тривалий час 
він не міг його позбутися. Після цього випадку завжди 
дотримувався думки, що релігія, святі книги, молитви 
– це все для слабаків, для тих, кому не щастить у житті,  
для повних невдах. Хоча в серці полковника трішки 
вкололо від спогадів про святу вечерю в родинному 
колі, напередодні Різдва, про чудове бабусине медове 
печиво, про подарунки, які для нього батьки залишали 
під ялинкою, про різдв’яні пісні, які наповнювали дитяче 
серце радістю і домашнім затишком... 
Проте це було надто давно, а реальна дійсність – 
тут і тепер, і її треба не тільки враховувати, а ще й 
активно створювати. Полковник рішуче відкинув дивні 
сенименти, які не відчував уже дуже багато років, і глибоко 
видихнувши, встав із місця. Рішучим кроком він вирушив 
до людей в шерензі. Першою стояла Меган Райт, яку він 
нещодавно особисто забирав зі школи. Для неї, як і для 
усіх інших, у Пітера Чайдла був авіаквиток у один бік.  
На ньому чорними літерами було видруковано: Рейс 415.  
Вашингтон-Тель Авів.