Глава 37

Глава 37
Полковник Пітер Чайлд шалено гнав свій позашляхо- 
вик із недозволеною швидкістю. Тепер, коли Старійшина 
розпочав операцію, дотримуватись пустих законів було 
безглуздо. Через декілька місяців більшість із них взагалі 
втратять свою актуальність. Новій цивілізації потрібні 
будуть інші правові норми, і думка про те, що він буде 
одним із законотворців грядущого Світу, гріла серце і 
додавала впевненості та ентузіазму.  
Полковник потягнувся рукою до панелі і ковтнув 
запашну каву із паперового горнятка, а тоді,  
розпакувавши протеїновий батончик, почав його жувати. Із жалем згадав смачні обіди, які так гарно готує 
його дружина, і полегшено зітхнув, усвідомлюючи, що 
вона з їхніми чудовими дітками вже в сховищі і їм ніщо 
не загрожує. 
Викинувши колишніх працівників дослідницького 
центру Сюзан Кренстон та професора Лібермана на одній 
із вулиць Даунтауна, в центрі Вашингтона, полковник 
взявся виконувати завдання, пов’язане з програмою 
„Цирцея”. Для цього йому потрібно було знайти середню 
школу Іст-Мачіас, у якій навчалася підліткова еліта – діти 
найбагатших батьків американської столиці. Згадуючи 
нажахані обличчя інфікованих науковців, яких, немов 
безсловесних овець, виштовхав із автомобіля, Пітер 
заспокоївся. Як йому повідомили в лабораторії, вірус 
почне виділятися назовні тільки через три-чотири 
години. Отже, небезпеки зараження нема.  
Припаркувавши джип на стоянці перед кованою 
загорожею, полковник спокійно вийшов на вулицю і 
попрямував до центрального входу школи. На вимогу 
охорони показав фальшиве посвідчення агента ФБР і,  
поглянувши з-під лоба на американський прапор, що 
розвіювався на щоглі, увійшов до вестибюлю. 
Директорка Меган Райт сиділа за своїм робочим 
столом і на моніторі комп’ютера ретельно переглядала 
звіти вчителів. На стукіт у двері відповіла, не відводячи 
очей від екрану: 
– Заходьте, будь ласка! 
Полковник Чайлд переступив поріг і побачив перед 
собою жінку приблизно п’ятдесяти літ із коротким 
світлопопелястим волоссям. Її бірюзового кольору 
діловий костюм був занадто яскравим для стандартного устрою службового кабінету. Поглядаючи поверх своїх 
золотистих окулярів, жінка запитала: 
– Ви до мене? У якій справі?  
Кремезний чоловік, дивлячись їй у очі, промовив: 
– Вісім, шістнадцять, чотири, два, сорок дев’ять,  
ніберада, синус, альфа, двадцять... 
Погляд директорки зі здивованого став байдужим, так 
наче самоусвідомлення в одну мить покинуло її, вона 
зовсім перестала зважати на гостя. Меган підвелася 
з місця і мовчки стала, ні на що не звертаючи уваги. Її 
очі відображали якусь порожнечу, повну відсутність 
осмислення себе та навколишнього світу. 
– Іди за мною! – коротко звелів їй полковник і вийшов 
не озираючись із кабінету . 
Він поспішав: в його списку було ще одинадцять 
інших адрес. 
***** 
На вулиці панував суцільний безлад. Масштабний 
затор паралізував автомагістралі міста. Після вибуху 
мікроавтобуса всі водії та пасажири поквапились 
якнайшвидше залишити свої транспортні засоби і втекти з 
небезпечногомісця. МайорТитаркевич, Максимта Амелія 
ішли в напрямку стовпа чорного диму, обходячи зачинені 
автомобілі і марно намагаючись зробити телефонний 
дзвінок: мережа й надалі була відсутня. 
– Поглянь! – вигукнув майор і тицьнув пальцем у 
вечірне небо понад багатоповерхівками. 
Максим загледів чорну цятку, яка поступово 
збільшувалася. Сигнальні маяки на вузьких крилах блимали червним сяйвом і підсвічували циліндричний 
металевий корпус та невеликий хвіст. Дрон зробив 
дугоподібний маневр і випустив ще одну ракету, яка 
через секунду розірвалася, знищивши автобус чорного 
кольору. Зненацька з протилежного боку неба, наче 
матеріалізувавшись із нічого, з’явилися два великі бойові 
винищувачі. Тримаючи дрони на прицілі і провадячи 
шквальний автоматичний вогонь із гамат, вони знищили 
ворожі безпілотники один за одним. 
– Серйозні хлопці! – прокоментував Титаркевич,  
визираючи з-за покинутого автомобіля-таксі. – Біжімо до 
автобуса, отого, що горить: треба переконатись, чи нема 
потерпілих, і надати пораненим, якщо потрібно, допомогу. 
– Там якісь люди,– показав Макс на автобус, охопле- 
ний полум’ям. 
– Не гаймо часу, – Амелія першою кинулась на до- 
помогу, переступаючи через шматки металу та роз- 
плавленого пластику.