Глава 36

Глава 36
Максим з Вадимом стояли біля дверей камери 
і спостерігали, як спішно відбувається евакуація 
усієї лабораторії. Десятки людей у білих халатах 
несли результати своїх досліджень на компактних 
ноутбуках. Технічний персонал спеціальними возиками 
транспортував надсучасне та дороге обладнання. У кінці 
коридору всі зупинялися перед кабіною вантажного ліфта 
і, дочекавшись його, спускалися ним кудись донизу.  
Працівників у центрі ставало все менше і менше, у 
коридори дослідницької установи знову повернулись 
спокій та тиша.  
Амелія Ковальська, яку замкнули в кімнаті навпроти,  
запитально поглянула на своїх друзів. 
– Нас мають намір тут залишити?  
– Звісно, – відповів майор. – Ти ж відмовилась 
співпрацювати, а мене дуже і не запрошували. 
– Сумніваюсь, що про нас просто забудуть, – Максим 
скептично похитав головою. 
Амелія сумно всміхнулася, визираючи крізь мале 
віконце.

– А кому ми тепер потрібні?- Сказала вона. - Ви ж 
чули, що вони інфікували вірусом доктора Лібермана та 
Сюзан Кренстон. Значить, через дві години концентрація 
вірусу в їхній крові буде достатньою для того, щоб вони 
стали заразними в середовищі людей. У Вашингтоні 
почнетсья епідемія, яка швидко переросте в планетарну 
пандемію. Ми всі загинемо. 
– Потрібно попередити уряд! – вигукнув Макс. –  
Поширення вірусу ще можна зупинити, ізолювавши 
повністю столицю. 
– Насамперед, не погано було б якось звідси вирватись,  
– із заклопотаним виглядом мовив майор, загибель від 
інфекції якого аж ніяк не влаштовувала.  
У цей час з коридору почулися кроки: двоє санітарів 
тягнули невеличкий столик на колесах, на якому стояли 
таці з наїдками, а на нижній підставці – пляшки із 
питтєвою водою. 
– Ха! А інструкцію годувати ув’язнених ніхто не 
скасував! – зрадів майор і весь внутрішньо підготувався. 
– Відійдіть від дверей у протилежинй кінець кімнати!  
– наказав бранцям смаглявий охоронець мексиканського 
походження. 
Далі все мало відбуватися так: в’язні відходили до 
протилежної стіни, де стояв невеликий металевий стіл,  
наглухо припаяний до підлоги. Під прикриттям озброєного 
охоронця його напарник наближався до бранців і фіксував їх 
кайданкамидометалевоїтруби, післячогонастілвикладалася 
їжа. Коли другий охоронець-санітар від’їжджав із візком,  
тоді й перший ховав зброю у кобуру і також відходив. 
Щойно санітар, тримаючи в руках кайданки з 
ключами, наблизився до майора, як той точним ударом кулака у горлянку збив йому дихання, і той, кинувши свої 
спецзасоби, схопився обома руками за шию, хриплячи і 
витріщаючи злякані та великі очі. Майор спритно обхопив 
голову охоронця своїми ведмежими руками. Різкий рух 
– і почувся характерний хрускіт переломаних шийних 
хребців. Перший охоронець шидко вийняв з кобури 
пістолет, проте вистрелити не встиг. Вадим спритно,  
мов гімнаст, відскочив від підлоги й у стрибку завдав 
мексиканцю фатального удару ногою в голову. Багаторічні 
тренування не минули марно. Охоронець повалився, не 
дихаючи й не подавав більше ознак життя. 
Учися, допоки маєш у кого.- Кинув майор Максимові,  
виймаючи з кишені першого охоронця ключі від камери. 
– О Боже! Ви їх убили! – скрикнула доктор Ковальська. 
– На війні, якна війні, – процідив крізь зубиТитаркевич,  
обертаючи ключ у замку броньованих дверей. 
Ковальська, коли і її звільнили, стрімголов вибігла за 
поріг і кинулась Титаркевичу в обійми. З її очей лились 
сльози. 
***** 
Майор знайшов в кишені одного із знешкоджених 
охоронців мобільний телефон, проте спроби набрати 
номер виявились марними. 
Повністю відсутня мережа, дивно. – Пробурчав 
Титаркевич марно водячи пальцем по дисплею. 
Те ж саме, - підтвердив Макс, в руках тримаючи 
стільник санітара, - жодної поділки 
– Тоді забираймося звідси і обійдемося без ліфта,  
–застеріг майор Макса, який саме зібрався натиснути на кнопку виклику, – будемо спускатися пожежними 
сходами. 
Тактика, обрана майором Титаркевичем, виявилась 
правильною: спускаючись сходами від п’ятого до 
першого поверху, втікачі не зустріли жодної живої душі.  
Персонал звикнув користуватися ліфтом і до аварійного 
сходового коридору зазирав вкрай рідко. Дивлячись через 
бокове віконце на паркову площу, Макс і Вадим побачили,  
що до неї перед будинком з’їжджаються десятки дорогих 
автомобілів та мікроавтобусів. З них виходили люди 
цілими сім’ями. Чоловіки, жінки і їхні діти – всі вони в 
супроводі охоронців Центру, волочачи за собою важкі 
валізи, заходили до головного входу. 
– Дивне це все... – пробурмотів Макс. – Перед загрозою 
епідемії „Протей” усі мали б утікати з міста, а вони чомусь 
сюди пруться? 
– А от і дізнаємось, в чому тут річ – запропонував 
майор і відчинив аварійний вхід до першого поверху. 
Те, що відкрилося очам колишніх полонених,  
приголомшило їх.  
У головному вестибюлі, на тому ж місці, де 
раніше була велика стіна із написом „Спеціалізований 
дослідницький центр біологічних технологій”, тепер 
привертав увагу великий вхід, який досі був ретельно 
замаскованим. Увіходячи через нього, новоприбулі 
потрапляли в просторий підземний ангар, який би міг 
зійти за автомобільний паркінг. Куди далі йшли люди 
– невідомо, проте з вулиці увіходили все нові й нові 
бажаючі потрапити у це підземне сховище. На багатьох 
з них була військова або технічна форма. Більшість були 
нав’ючені обладнанням, зброєю та припасами. На вході в ангар стояли військові, котрі спеціальимн сканером 
ідентифікували та підтверджували особу і її право на 
прохід до середини. 
– Тепер все зрозуміло, – прошепотів майор .– У 
сховищі ці покидьки мають намір пересидіти вірусний 
апокаліпсис. 
– Треба негайно їх зупинити! – обурився Максим. 
– Авжеж, піди натовчи пику он тому, головному! –  
зіронізував майор, киваючи в бік військового офіцера, що 
наглядав за роботою пропускного пункту. 
– А що ж нам тоді робити? – розгублено запитала 
Амелія, в Титаркевича, тримаючи його за руку. 
– Прориватися до своїх, – коротко відповів майор і 
розвернувся до виходу. 
Від потужного вибуху, що пролунав десь не далеко, на 
вулиці, шибки в вікнах загрозливо затремтіли. Поліфонія 
сотень автосигналізацій заповнила все навколо.