Глава 32

Глава 32
У великому спеціалізованому автобусі, який 
в середині нагадував комп’ютеризований міні- 
штаб, перебували майже всі особи, відповідальні за 
національну безпеку Сполучених Штатів. У задній 
частині автобуса, де була облаштована кімната для 
нарад, на зручних шкіряних диванах сиділи люди із 
напруженими обличчями і моніторили хід спеціальної 
операції, яка вже розпочалась. 
Один із радників міністра оборони, що нагадував 
студента-відмінника на колоквіумі в Гарварді, доповідав: 
– Інформація від невідомої особи жіночої статі 
надійшла через службу порятунку „911” на гарячу лінію 
поліції Вашингтона, тоді – до ФБР, і аж після цього вона 
потрапила до нас. 
– Особа добре відома! Це – доктор Амелія Ковальська,  
польська вчена-біолог, яка працювала на Українській 
антарктичній станції, – генерал Головчук сердито від- 
реагував на неточність з боку секретаря. 
Радник міністра зніяковів, поправив на носі окуляри в 
чорній широкій оправі і продовжив далі: 

– Ми уточнюємо всю інформацію. Отже, особа 
повідомила, що вірус „Протей” перебуває у тому ж місці, з 
якого вона телефонувала. Агенство Національної Безпеки 
вирахувало місцезнаходження, звідки здійснювали 
дзвінок. Це – Александрія, околиця Вашингтона. Там 
розташований науково-дослідний центр, який перебуває 
на балансі нашого Міністерства Оборони. 
– Отакої! – здивувався міністр. – Підготуйте ретельну 
інформацію про цю споруду і хто за неї відповідає. 
– Слухаюсь, сер, – відповів радник, – крім того,  
виявилось, що телефон належить доктору Сюзан 
Кренстон – провідному біологу цього центру, яка працює 
під керівництвом професора Пола Лібермана. В обох –  
бездоганні послужні списки та репутація.  
На великому моніторі з’явились великі фотосвітлини 
красивоїблондинкивбілому халаті та чоловіка середніх літ 
із неохайним волоссям та великим носом. Проте відповідь 
не вдовольнила очільника Пентагону і він звертаючись до 
усіх присутніх, емоційно запитав: 
– Який план операції? І де, трясця їх матері,  
подівся Дональд Купер? – його знервований погляд 
поблукав салоном і, не знайшовши обличчя директора 
розвідувального бюро Держдепу, сфокусував свою увагу 
на керівникові ЦРУ. 
Літній афроамериканець із коротким сивим волосям 
був заслуженим ветераном розвідувальних служб 
і тому він зі стоїчним спокоєм витримав гострий 
погляд людини, яка навіть не була його безпосереднім 
начальником. Події 11 вересня 2001 року змусили всіх 
керівників служб розвідки співпрацювати між собою 
і з міністерством оборони, проте головний військовий 

країни мав схильність до автократії і часом забував про 
взаємоповагу до партнерів по службі. 
– Пан Купер виїхав із Пентагону кілька годин тому в 
невідомім напрямку і на зв’язок не виходить, – повідомим 
директор ЦРУ. – Захоплення будівлі дослідницького 
центру буде здійснюватись спецпризначенцями ФБР,  
вони виявились найближче до нас, і Бюро Розслідувань 
передало їх повністю під моє керівництво. 
– Отже, ви сьогодні тут за все відповідаєте? – міністр 
підняв брови і трішки розслабив обличчя. – Ну що ж, я 
нічого проти не маю. А на Купера, цього сучого сина, я 
напишу доповідну президенту. Це ж треба – зникнути в 
таку відповідальну мить! 
–До речі, щодо Дональда Купера... – в розмову 
втрутився Том Брічер, голова національної розвідки. –  
Мені сьогодні доповіли, що він виявляється десять років 
очолював військово-морську розвідку. 
– То й що? – пхекнув без зацікавлення міністр. 
– І ще він очолював у Міністерстві оборони комісію 
з утилізації атомних підводних човнів, у тому числі 
субмарин типу „Лос Анжелес”… 
Раптом автобус так різко загальмував, що 
високопоставлені чиновники попадали, мов стиглі груші,  
додолу.  
– От дідько! – вилаявся міністр, зводячись на ноги. –  
Наш водій мабуть гадає, що везе дрова у себе на ранчо! 
– Вибачте, пане міністре! – писнув високим голосом 
один із секретарів із передньої частини автобуса. – Але,  
здається, все місто перекрите!