Частина ІІІ. Глава 29

Глава 29
22 грудня 
Максим лежав у невеликій кімнатці на тапчані з 
жорстким матрацом і безуспішно намагався заснути.  
Знесилене тілоболіловідперевтомитанервово-психічного 
виснаження. За останні дві доби він спав менше п’яти 
годин. Шлях до Сполучених Штатів був не простим,  
десь у відкритому океані, ще у четвер того ж дня, коли 
їх захопили на китайському есмінці, субмарина піднялася 
на поверхню і вони в супроводі полковника Чайлда,  
перемістилися у чорний військовий гелікоптер, який 
летів упродовж всієї ночі і половини дня, приземлившись 
на дозаправку десь у Мексиці. Їх не били, ні про що не 
розпитували, проте невідступно стерегли. Живіт зводило від голоду, бо навіть води напитися їм видавали обмаль.  
Коли вертоліт сів на дах якоїсь багатоповерхівки, Макс 
помітив неподалік будівлі великого, гамірного міста.  
Відразу після прибуття їх привели до чоловіка –  
високого, років шістдесяти, з суворим обличчям. Хоча 
він був у чорнім костюмі з краваткою, у його поставі 
привертала увагу військова виправка і владний голос, що 
звик віддавати накази, які без обговорення виконувалися.  
Віддавши честь своєму начальникові, полковник 
Чайдл доповів: 
– Сер! Всі полонені науковці, які були схоплені 
китайською розвідкою, доставлені. 
– Дякую, Пітере, – Старійшина уважно поглянув на 
бранців і, передивившись якісь нотатки, додав. – На жаль,  
з усіх, хто міг мене зацікавити, вижили тільки ви, доктор 
Ковальська. Ну що ж, добре хоч так… А що сталося з 
доктором Сандрою Гілл?  
– Вбита китайськими солдатами, – майор Титаркевич 
ступив крок уперед. 
– Ех, як прикро. Вона була провідним вірусологом 
СDС, одним з найкращих на планеті, – Старійшина 
піднявся з-за свого робочого столу. – Сподіваюсь, Амеліє,  
ви зможете її замінити. 
– Я взагалі-то – генетик та біохімік, – обережно 
уточнила Ковальська. – І чому ви вирішили, що я стану 
вам допомагати? 
– А от ви, майоре, – проігнорував Старійшина слова 
Амелії, – як і ваш юний помічник, нас зовсім не цікавите,  
на жаль, – господар кабінету наблизився до своїх гостей.  
– Проте, якщо ваша подруга Амелія без зайвих розмов 
візьметься до роботи, разом із нашими вченими, то я дозволю ще якийсь час погостювати вам обом у нашому 
скромному пристановищі. 
Після мовчазної згоди польки співпрацювати, їх 
вивели з кабінету Старійшини і роз’єднали. Ковальську 
повели кудись довгим-довгим коридором, а Максима й 
Титаркевича доправили до ліфта і доволі довго спускалися 
ним до низу. Подорож закінчилась у тісній камері на два 
вузькі ліжка та умивальник із туалетом у кутку. 
Максові набридло роздумувати про злощасні події 
останніх днів, коли доля завела їх знову у полон і він 
перевернувся на інший бік. За півтора метра від нього на 
своєму лежаку відпочивав Вадим. 
– Що, не спиться? – запитав він у Максима. 
– Та куди там, все тіло болить, – Максим сів, звісивши 
ноги з ліжка. 
– Нічого, – підбадьорив його Титаркевич, – це не глуха 
печера на далекому острові, виберемося! 
– Амелія вже вдруге виборюєнамвідстрочкунеминучої 
загибелі, – сказав Макс, дивлячись на друга. 
– Надзвичайна жінка...– прошепотів майор і, немов 
замріяний, заплющив очі.