Глава 27

Глава 27
Генерал Цзи Демін зібрав під своїм керівництвом 
п’ятнадцять бійців і, сам взявши до рук автомат 
Калашникова, швидкими кроками пересувався широким 
коридором. Його свідомість гризла одна-єдина думка:  
якнайшвидше запакувати вірус до контейнера і покинути 
це безнадійно пошкоджене корито. За останніми 
даними, що йому по радіо передав один із офіцерів- 
техніків, повністю виведені з ладу обидва двигуни 
разом із системою подачі палива. Знищені командний 
місток із системами навігації та управління судном, не 
працює керуванням озброєнням. Есмінець „Ланчжоу” –  
гордість військово-морського флоту Китайської народної 
республіки – перетворився на повільно потопаючий гріб,  
легку здобич для неприятеля. Але вороги не врахували 
одне: допоки він, генерал Цзи Демін живий, а разом 
із ним – його вірні бійці, доти не може бути мови про 
будь-яку капітуляцію чи здачу національних інтересів 
їхньої Батьківщини. В пам’яті промайнули події далекого березня 1988 року, коли його, молодого випускника 
військової академії, оточили переважаючі збройні сили 
В’єтнаму біля містечка Лаошань, у прикордонній для 
обох країн зоні. Всю групу військових, до якої належав 
і молодий Цзи, було перебито щільним вогнем із 
мінометів та кулеметів. На вимогу здатися і зберегти 
життя, він відповів автоматними чергами. Коли вороги 
пішли в лобову атаку, то отримали дві осколкові гранати 
F1. У час, коли в’єтнамці готувалися до нового наступу,  
прилетіли бойові китайські гвинтокрили і висадили 
десант. Пізніше Цзи представили до ордену героя КНР за 
проявлені мужність та героїзм, що і стало поштовхом до 
подальшої кар’єри. Тим то і тепер Демін не мав наміру 
пасти задніх і віддавати ініціативу ворогові. 
На групу полонених втікачів вийшли раптово і 
неочікувано навіть для себе. Двоє чоловіків та дві молоді 
жінки приголомшено застигли, споглядаючи на Деміна 
та його охорону. За декілька секунд генерал оцінив 
ситуацію і миттєво прийняв рішення. 
– Знищити всіх ! – закричав він і першим випустив 
автоматну чергу. 
Майор Титаркевич швидко зорієнтувався і,  
відскочивши назад до сходів на нижній рівень, якими 
щойно піднімався, потягнув за собою Ковальську. За ними 
побіг Максим. Кулі від автоматичної зброї просвистіли 
за декілька сантиметрів над його головою і відскочили 
від металевої стіни. Пощастило також, що не зачепило 
рикошетом. На жаль, доктор Гілл залишилась і не встигла 
заховатися за ріг коридору. Безжальні кулі прошили її 
наскрізь, і вона миттєво впала обличчям до переду. Її 
нерухоме тіло застигло з розкинутими руками посеред коридору. З-під білого халату почала витікати велика 
калюжа темно-бордової крові.  
– Їх надто багато! Нам не прорватись! – в очах Макса 
впереше з’явились розгубленість та тривога. 
– Злочинна наволоч! – закричав майор і, висунувши 
руку з автоматом за ріг, спустошив увесь магазин. 
У відповідь посипався свинцевий град, який дивом 
не влучив у Титаркевича. Вставляючи нові набої, він 
приречено всміхнувся своїй подрузі та Максимові. 
– В полон здаватись нема сенсу, вони прикінчать нас 
на місці. Їхня мета – вірус, вони хочуть пройти за ним на 
нижній рівень, а ми постараємось їм у цьому завадити! 
Щось зметикувавши, Максим підняв „калаш” і 
випустив дві черги у протилежну стіну, навпроти якої 
засіли китайці. Зойк від болю та глухий стогін засвідчив,  
що відрикошечена куля знайшла свою мішень. 
Титаркевич смикнув помічника за густу чуприну: 
– А ти молодець! Тактично мислиш! 
Майор спробував повторити успіх Максима і також 
обстріляв протилежну від ворогів стіну, проте, на жаль,  
бажаного успіху це не принесло. 
– О Господи! – заплакала Ковальська і зашморгала 
носом. – Ми що, залишимо ось так лежати тут тіло бідної 
Сандри? 
– Нам би самим звідси якось ноги винести! – кинув 
майор, випускаючи у бік ворога череду куль. 
– В мене останній ріжок, – зізнався Максим. – Довго 
ми їх стримувати не зможемо. 
– Давай сюди. Використаю, коли підуть у наступ, а ти 
візьми пістолет у Амелії. 
Максим слухняно віддав свої боєприпаси майору, а сам, озброївшись китайським близнюком радянського ТТ,  
застиг у очікуванні.  
З боку китайців пролунали короткі команди. Очевидно,  
що вони готувалися прорвати оборону втікачів. Майор 
Титаркевич, не помічаючи крупних крапель поту, що 
стікали з його широкої лисини на чоло, заплющив очі,  
внутрішньо готуючись прийняти останній у своєму житті 
бій. Максим, який завжди декларував свою христянську 
віру, подумки перепросив Всевишнього за всі провини і 
до болю в пальцях стиснув пістолет. Амелія у півголоса 
молилася: «О Маріє, Мати Божа, молися за нас, грішних,  
тепер і в годині смерті нашоії. Амінь». 
Нараз весь простір навколо сповнився гучним 
тріскотом десятків автоматичних черг, відчайдушні,  
передсмертні крики китайських солдатів навели жах на 
обличчі бідної польської вченої. Стогони поранених були 
перервані одиничними пострілами.  
Титаркевич насупив брови і обережно визирнув з-за 
стіни. На протилежному кінці коридору він побачив 
криваве побоїще. Труп генерала Деміна лежав найближче 
до позиції оборонців. На його темному обличчі застигла 
ненависть, а руки все ще міцно стискали зброю, проте 
зробити постріл він вже не міг.  
Кремезні люди в камуфляжах піщаного та сірого кольо- 
ру і при повній армійській амуніції, ходили поміж мерців 
і збирали їхню зброю. Один із них, найвищим зростом,  
знявши свою бойову каску, повернувся обличчям до майора. 
– Я знаю, що ви – науковці зі станції Вернадського.  
Ви героїчно боронились від цих жовтошкірих невдах і 
це заслуговує на повагу. Кидайте вашу зброю – і будете 
врятовані.