Глава 25

Глава 25
Від перших ознак проявів інфікування минуло кілька 
годин. Спочатку Остап Марченко голосно кричав і благав 
про допомогу, а далі – тільки лежав, стогнучи і періодично 
вибльовуючи криваві маси з піною та слизистими 
згустками. На блідо-синюватому обличчі відобразилася 
стражденна міна, а пересохлі, потріскані губи шепотіли 
слова молитви. Після кількох нападів клонічних судом,  
коли тіло підкидало, немов під впливом якоїсь містичної 
сили, він затих, втративши свідомість. З носа, вух, рота і 
навіть із очей почала витікати кров. Доктор Чжоу разом 
із асистентами, одягнувши захисні костюми, зайшли до 
камери і констатували в Марченка смерть. Доктор Кіанг 
набрала з трупа у великий шприц кров, а її помічниця 
– молода китаянка Кеу Лан підготувала великий 
поліетиленовий мішок для утилізації тіла.  
– Ну, що ж, – замислено промовив доктор Чжоу,  
переглядаючи на планшеті якісь цифри, – кров покійного 
допоможе нам зрозуміти, як вірус діє на клітинному рівні,  
особливо нас цікавить спосіб його проникнення крізь 
клітинну мембрану. 
– Ви даремно вбили людину, докторе, – озвалася Сандра Гілл із сусідньої лабораторії. – Ці експерименти 
чітко описані ще в документах 1971 року. 
– Нічого, нічого. Ми все відтворимо з чистого аркуша,  
– сказав доктор Чжоу, виходячи з ізолятора. – Тепер 
введемо штам віруса відразу обом: військовому і його 
юному помічникові.  
Амелія Ковальська, що саме щось розглядала через 
тубус мікроскопа, випросталась і закричала на весь голос: 
– Ви не зможете це зробити! Інакше я відмовляюся 
працювати! 
Китайський спецпризначенець, який стояв біля входу,  
підійшовззадуівдаривполькуприкладомавтоматавспину.  
Ковальська впала на підлогу від удару і розпласталася на 
білій плитці. Тоді солдат на додаток штовхнув її декілька 
разів ногами.  
– Ви в будь-якому випадку послужите нашій справі,  
дорогенька, – сказав Чжоу, зловтішно посміхаючись і 
водночас знімаючи захисний костюм, – чи в ролі науковця,  
чи самій ставши піддослідною. 
– Де гарантії, що ви взагалі відпустите нас живими? –  
запитала Сандра Гілл. 
Директор лабораторії тільки зиркнув на неї своїми 
пильними очима і нічого не відповів. 
Четверо військових наділи наручники на зап’ястя 
майора Титаркевича і Максима, водночас знімаючи 
ланцюги з їхніх ніг.  
Раптово потужний удар і струс змусили всіх попадати 
на підлогу. За першим ударом сталося ще декілька 
потужніших. Весь корпус судна трусило, немов при 
шестибальному землетрусі. Увімкнувся сигнал тривоги, а 
під стелею заблимали червоні мигавки.

– Корабель обстрілюють! – вигукнув Титаркевич 
і, зірвавшись на ноги, відважив з усієї сили копняка в 
обличчя одному із конвоїрів. Той, голосно зойкнувши,  
втратив свідомість. 
Максим хутко підняв автоматичну гвинтівку, яка 
вилетіла з рук у лежачого солдата і перевівши її у бойовий 
режим, націлив на приголомшених китайців. 
На коліна, негайно! Інакше стріляю без попередження! 
Майор також озброївшись, став поруч із своїм 
вихованцем і легко штовхнув його ліктем: 
Ти починаєш мене приємно дивувати, хлопче. Тепер 
давай їх усіх тут прикуємо до металевого стержня, нехай 
відчують трішки себе у наших шкурах! 
***** 
– Капітане Чен, радар зафіксував старт ракет з 
британського есмінця за триста миль звідси, вони нас 
обстрілюють! 
Молодийвахтовийофіцербувненажартсхвильованим. 
Капітанвійського-морськогофлотуВейЧенпрослужив 
на військових кораблях двадцять років і для нього така 
ситуація не була дивовижою. Лише м’язи жовтуватого 
обличчя натягнулися, додаючи вигляду капітана певної 
жорсткості.  
– Бойова тривога! – рішуче віддав наказ капітан.  
– Задіяти протиракетну оборону, випустити керовані 
ракети-перехоплювачі і виставити обманний заслін. 
– Слухаюсь! – офіцери на містку кинулись виконувати 
наказ. 
Менше, ніж за півхвилини, із транспортно-пускових 
контейнерів циліндричної форми, що розмістились по обидва боки верхньої палуби, залишаючи за собою сніп 
вогню та диму, в небо ринули зенітні ракети HQ– 9. 
Капітан Чен, перевів погляд на радар і взявши до рук 
рацію, передав: 
– Генерале Демін, ми – під ракетним обстрілом 
британського есмінця. Задіяли системи ППО. Будь ласка,  
підніміться на місток. 
Декілька офіцерів, що слідкували за навігаційними 
та радіолокаційними системами, блискавично заклацали 
пальцями по сенсорній клавіатурі, вираховуючи новий 
напрямок руху есмінця. 
– Капітане, комп’ютерно-аналітична система вира- 
хувала, що з дванадцяти випущених британцями ракет,  
наша ППО знешкодить лише дев’ять, три з них долітають 
до цілі, – майже викрикнув вартовий. – Що будемо 
робити? 
– Застосувати носову 100-мм автоматичну гармату!  
Швидко! – тепер і сам капітан відчув неприємний холодок 
у животі.  
З командного містка капітан та офіцери побачили, що 
на відстані кількох кілометрів в повітрі почали вибухати 
ворожі ракети, знешкоджені перехоплювачами. На 
носі корабля активізувалася башта із стоміліметровою 
одноствольною автоматичною гарматою AY Creusot-Loire  
T 100С. Вистрілюючи 90 зарядів на хвилину, гармата 
знешкодила ще одну ракету на підході. Удар останніх 
двох ракет капітан Чен і офіцери, що були поряд, вже не 
побачили: одна з них влучила в самісінький командний 
місток, розриваючи метал, обладнання та людей на 
дрібненькі фрагменти. Друга влучила в ділянку корми,  
повністю виводячи з ладу двигуни. Ракетний есмінець „Ланчжоу”, охоплений двома стовпами чорного, густого 
диму, який сягнув кількох кілометрів у висоту, застиг 
на морській гладі, не здатний більше плисти далі, ані 
маневрувати. Спокійна океанська течія повністю взяла 
його в свою опіку. 
Генерал Цзи Демін після падіння від ракетного удару 
звівся на рівні ноги. Він, не звертаючи уваги на цівку крові,  
що стікала з чола його озлобленим обличчям, вийшов із 
задимленої зони і зауважив переляканого боцмана, що 
присів поруч із входом на нижні рівні судна. 
– Негайногуртуйлюдей, потрібноготуватися відбивати 
абордажну атаку! – крикнув він.  
– Пане генерале, – ледь пробелькотів боцман, –  
коробель потопає, треба евакуюватись. 
– Дурень! – гаркнув Демін. – Британці атакували 
есмінець не для того, щоб потопити, а щоб знерухомити.  
Якщо не виконаєш наказ – розстріляю на місці! 
Генерал дістав з кобури пістолет і мовчки націлив його 
підлеглому в обличчя. 
Боцман хутно підвівся, віддав старшому офіцерові 
честь і метнувся до кубрика.