Глава 23

Глава 23
Довгі переходи відсіками корабля закінчилися тим,  
що полонені опинилися в великому ангарі, більшу 
половину якого займала конструкція з прозорого, схожого 
на поліетилен, матеріалу, розділена перегородками та 
невеличкими коридорами. В центрі була розташована 
кімната, а в ній – надсучасне лабораторне обладнанння:  
два електронні мікроскопи, високошвидкісна центрифуга 
з охолодженням, аналізатор нуклеїнових кислот, автоклав,  
аналітична вага, ph-метр, термостати та багато іншого.  
Амелія, на якусь мить забувши про лихо, з неприхованою 
цікавістю розглядала найновіші досягнення техніки.  
Невисокий китаєць у білому халаті стримано 
всміхнувся іжестомзапросив полонених ближче. Солдати,  
що йшли за невільниками, поспішили вперти їм у спини 
дула автоматів.  
– Підійдіть ближче, я – доктор Чжоу, а це – моя 
лабораторія. Доктор Лі Кіанг та Коу Лан – мої помічниці. 
Дві доволі молоді китаянки на знак привітання 
мовчки повернули голови в бік гостей. Правда, крім них, в лабораторії було і ще декілька чоловіків у білих халатах,  
але їх Чжоу навіть не став представляти. 
– Отже, шановні доктор Гілл та докто Ковальська, це –  
ваше нове місце праці та нове помешкання, ви тут тепер 
мабуть надовго. А ваші друзі, можете не хвилюватись, вас 
не покинуть. Для них ми відвели апартаменти по сусідству.  
Доктор Чжоу подав знак – і один із лаборантів у 
супроводі солдатівповелимайораТитаркевича таМаксима 
в прозору кімнату, єдиними меблями в якій були два 
лежаки та біотуалет. Залишаючи Титаркевича й Максима,  
солдати здійняли з їхніх рук кайданки, а натомість їхні 
ноги прикували ланцюгом до великого залізного стержня.  
Довжина ланцюга давала можливість чоловікам дійти 
лише до туалету, не далі.  
– А яке моє призначення? - занепокоєно запитав 
Марченко. – Я також працюватиму в лабораторії? 
– Ні, шановний друже, – китайський вчений цинічно 
засміявся. – На вас покладена особливо почесна місія: ви 
будете лабораторним пацюком. 
– Що? Та як ви смієте! Я вчений зі світовим іменем!  
Ви за це відповісте! – Марченко з переляку зблід немов 
полотно і перебуваючи у шоковому стані більше не зміг 
вимовити жодного слова, лише судомно крутив головою 
на всі боки, шукаючи порятунку. 
Четверо лаборантів у герметичних костюмах 
біологічного захисту, немов астронавти з орбітальної 
станції, схопили Марченка попід руки і силоміць потягну- 
ли його через прозорий тунель із двома пропускними 
шлюзами до окремої кімнати. Один із них грубо кинув 
бранця на лежак, а інший задер на нім сорочку і з 
допомогою прилада, який нагадував пістолет з ампулою в середині, ввів його вміст просто в живіт колишньому 
начальникові полярної станції.  
– О, Боже! – скрикнула доктор Гілл. – Ви ввели йому 
штам вірусу „Протей”?  
– Заспокійтесь, докторе Гілл! – Чжоу наблизився 
впритул до американки і поглянув їй в очі. – Вам 
вирішувати, де перебувати: тут із нами чи – там, з 
піддослідними пацюками.  
Диреткор лабораторії показав пальцем на нажаханого 
Марченка, який скрутився на лежаку, притиснувши коліна 
до живота, і ридав із перекошеним від жаху обличчям,  
повільно усвідомлюючи свою трагічну долю.  
У сусідній кімнаті майор Титаркевич, потираючи 
зап’ястя, на яких відбилися сліди від наручників, похмуро 
прошепотів до Макса:  
– Потрібно якось вибиратися звідси, бо, чує моє серце,  
що ми – наступні. 
Максим ледь помітно кивнув головою і стиснув 
пальцями хрестик на грудях.