Глава 21

Глава 21
Південна частина Атлантичного океану. 
За 500 кілометрів віж Фолклендських островів. 
Військовий гвинтокрил, який чекав на китайський 
спецзагін неподалік острова Галіндез і до якого помістили 
полонених і захоплений вантаж у контейнері, через годину лету сів на вертолітній палубі ракетного есмінця 
„Ланчжоу”. Китайський червоний прапор із жовтою 
зіркою гордо майорів під поривами свіжого бризу. 
Прямуючи від місця висадки до входу житлового 
відсіку, полонені, а також їхній супровід потрапили під 
проливний холодний дощ, який рясними, крупними 
краплями барабанив по металевій обшивці. Військові 
моряки, якими був густо переповнений корабель,  
проходячи повз бранців, не звертали на них жодної уваги.  
Лише блискавично віддавши честь командиру, вирушали 
далі виконувати свої обов’язки. 
Максим зі скованими кайданками руками, йдучи 
разом з усіма під пильним конвоєм, крутив головою на всі 
боки, намагаючись якнайбільше роздивитись та отримати 
корисної інформації. Проте всі надписи у відсіках були у 
вигляді закарлючених ієрогліфів, а запамятати пройдений 
шлях у цих лабіринтах переходів, які вели їх у все нижчі 
рівні судна було годі. 
„Це ще не найгірше, – сказав сам до себе Макс, – нас 
залишили в живих. Це означає, що буде якийсь діалог.  
Китайцям щось від нас потрібно. Отже, надходить час 
воювати словом, а не зброєю, як говорили римляни:  
„Diсtis, non aktis”. 
Майор Титаркевич ішов зі спокійним обличчям,  
яке жодним чином нічого не відображало, лише його 
очі, немов автономні дві живі істоти, своїми рухами 
та блиском видавали, що в великій безволосій голові 
кружляють потоки думок, обмірковуються різноманітні 
комбінації. Краєм ока Вадим поглянув на Амелію, яка 
ішла поруч, також із закованими руками. Обличчя 
її, як і доктора Гілл, засвідчувало смуток та тривогу, а червоні й припухлі повіки – про немало пролитиз 
сліз. „Ймовірно в такий спосіб жінки долають стрес 
та напругу”, – подумав майор і міцно стиснув зуби від 
болю. Китайський військовий штрикнув його між ребра,  
змушуючи йти швидше.  
Підганаючи невільників зброєю та стусанами, китайці 
завели їх до невеликої кімнати, де посадовили в крісла на 
тонких ніжках і залишили очікувати під наглядом двох 
солдатів. 
– Ех, якби не зв’язані руки, – прогудів низьким голосом 
майор. – Я цих молодчиків швидко відіслав би у світ духів. 
– Вадиме, – сказала крізь сльози Амелія, – я хочу, щоб 
ти знав: незважаючи на те, що нас чекає, я кохаю тебе! 
Майор увесь напружився, немов біблійний Самсон,  
що хоче кинути будівлю на голови лихим филистимлянам.  
Жінка, яка за короткий час стала центром його буття,  
потребувала захисту, а він не здатний навіть стерти зі 
свого обличчя висохлу кров. 
– Голубонько, не втрачай надії і ми всі звідси 
виберемось. І ще одне: я покохав тебе, як тільки побачив,  
і вже більше ні про що був не здатен думати. 
– Отакої! – скривився Марченко. – Добром все це не 
закінчиться і нас усіх напевно повбивають, а їм кохання в 
голові... 
– Даремно ви так хвилюєтесь, Остапе: я впевнена,  
що нас уже активно шукають, так що не панікуйте. -  
Було помітно, що Сандра Гілл цілком вгамувалася і,  
відкинувшись на спинку крісла, спокійно роззиралася 
навкруги.  
– Легко вам говорити, – Марченко нервово сіпнувся.  
– Ви бачили, що вони зробили з Казановичем, Тильним, Харченком, з лікаркою Софією? Це якісь нелюди! Їм 
людину позбавити життя так само легко, як вам позбутися 
лабораторних щурів. 
– Мабуть, ми їм для чогось потрібні,– припустив Макс. 
– Незабаром довідаємося, – спокійно сказав майор і 
ніжно подивився на Амелію. 
***** 
До кімнати ввійшли двоє мужчин із зовнішністю,  
типовою для представників далекосхідної раси. Дійшовши 
до довгого столу, за яким сиділи полонені, старший за 
віком із переважаючою сивиною в волоссі присів і розкрив 
чорну папку. 
– Дякую за супровід, капітене Чен, далі я сам собі дам 
раду, можете бути вільні. 
Китаєць, що стояв поруч, був у чорній офіцерській 
формі і на звернення ледь кивнув. 
– Слухаюсь, генерале Демін. Якщо буду потрібен, то 
я на містку. 
По-військовому, економлячи рухи, він швидко 
розвернувся і вийшов, зачинивши за собою двері. 
Генерал одягнув чорні окуляри із товстими лінзами,  
які зовсім не пасували до його округлого, жовтуватого 
обличчя, і почав переглядати папери. Час від часу він 
мовчки зводив очі і проникливо розглядав бранців через 
шкельця. 
– Ну що ж, – нарешті, промовив він, – ми всіх вас 
ідентифікували – через відбитки пальців і через ваші ДНК,  
які ми виділили з вашої крові. В глобалізованому світі 
неможливо залишатись непоміченим, особливо якщо ти знаний науковець чи, наприклад, кавалер норвежського 
королівського ордену. 
Китаєць покрутив у руках роздруковані досьє з 
фотокарткою Максима Середи. Придивившись уважніше 
до тексту, він навіть дещо припідняв брови. 
– Отже, двоє із вас є науковцями в галузі біохімії та 
вірусології, і нам потрібна ваша співпраця у дослідженні 
віруса та в створенні вакцини проти нього. 
– А що буде з нами? – жалісливо запитав Марченко.  
Слизисті виділення стікали з його гачкуватого носа на 
сиву бороду, проте заковані руки не давали можливості 
його витерти. 
– Ви, шановний докторе Марченко, – генерал повільно 
прочитав ініціали науковця, – також біохімік, проте нас 
зовсім не цікавите, оскільки ніколи не працювали в сферы 
молекулярної біології. Проте не хвилюйтесь: для вас 
відведена особлива роль у проекті „Протей”, як і вашим 
друзям. 
Китаєць зловісно посміхнувся і від його погляду 
повіяло холодом. 
– Ех, шкода, що арсенальчик наш залишився на 
станції... – сумно прошепотів майор. 
– Ми не будемо співпрацювати! – голосно вигукнула 
доктор Ковальська. – Утримувати нас тут – це військовий 
злочин. 
Генерал припинив посміхатися і похмуро відповів: 
– Допомагати нам – для вас означає врятувати своє 
життя. Відмовитися – це приректи себе на швидку смерть.  
Вибір за вами. 
– Хто ви, взагалі, такий? – тихо запитала Сандра Гілл. 
– Ой, вибачте, докторе Гілл, зовсім забув відрекомендуватися. Я – Цзи Демін, голова військово-морської 
розвідки Китайської Народної республіки. Сподіваюсь,  
що ваше перебування у нашому товаристві вас не надто 
обтяжить. 
– Для чого вам штами віруса „Протей”? – Сандра не 
надала значення люб’язності генерала. 
– Дивне питання, – китаєць стулив папку і сперся 
на спинку крісла. – Для того ж самого, що й для вашого 
американського уряду ядерна зброя. Для впилву, для 
стримування, для вирішення внутрішньокитайських 
проблем, Тайваню, наприклад. 
– Що?! – вигукнула злякано Ковальська. – Ви 
застосуєте вірус проти тайванців? А ви усвідомлюєте 
його руйнівну силу? Його вірулентність? Він за декілька 
днів перекинеться на материковий Китай! 
– Не перекинеться, – генерал насупив чорні брови. –  
Ми оточимо острів непрохідною блокадою. 
– А здатність до мутацій? Ви це врахували? – не вгавала 
полячка. – Вірус ще не вивчений. Існує висока ймовірність,  
що носіями можуть бути навіть птахи або гризуни. 
– Ось для цього ви нам і потрібні, докторе Ковальська,  
– китаєць підвівся з місця. – Разом із нашими вченими, на 
борту цього корабля ви негайно розпочнете дослідження 
вірусу і розробку вакцини.  
– Застосування вірусу проти людей уподібнить вас 
до Гітлера, який мав намір використати атомну бомбу на 
території Європи, – озвався Максим і додав: 
– Слава Богу, не встиг. 
Генерал Демін охоче підтримав полеміку. Обіпершись 
об край столу обома руками, він нагородив хлопця 
людяним поглядом, не кліпаючи.