Глава 19

Глава 19
17 грудня 
о. Галіндез. Антарктика 
Професор Євген Ткач провів ніч страху та слізних 
молитов про порятунок. Стільки він не молився за всі 
свої не повні сорок два роки. В абсолютній темряві, серед 
лижного спорядження та звисаючих теплих комбінезонів,  
він намацав невеличкі вхідні дверцята до старого підвалу,  
який вже давно ніким не послуговувався. Потягнувши на 
себе кільце, професор із великими зусиллями привідчинив 
двері і просунувся до отвору. Після болючого падіння 
із півтораметрової висоти історик близько години 
лежав нерухомо, прислухаючись до кожного звуку.  
Спочатку було чути, як злочинці розмовляючи між 
собою китайською, пересувались станцією, головним 
коридором та житловими кімнатами, гупаючи важким 
взуттям. Пізніше кроки перемістилися простісінько до 
лижного складу над головою професора. Декілька чоловік 
ретельно обшукували цей склад, перекидаючись між 
собою незрозумілими, короткими фразами. Але фортуна 
знову не підвела втікача: нападники, нічого не знайшовши,  
забралися геть. Ще через годину настала абсолютна тиша,  
тільки часом поривчастий вітер із силою напирав на 
головний корпус станції, завиваючи від свого безсилля.  
„Що це таке було? – запитував себе професор. – Це,  
взагалі, реальна дійсніть чи, може, я сплю, і все це жахіття 
мені просто сниться?” 
Проте біль від забитих колін та плеча доводив- це не 
сон і не марення: на станцію напали злочинці і перебили 
всіх до одного. Він, можливо, єдиний, хто вцілів.

„О, Боже! Вони прийшли за вірусом, мабуть,  
терористи”, – жахнувшись, здогадався Ткач. 
Образ простреленої голови лікарки Крижанівської 
викликав в історика виділення холодного, липкого поту,  
який є одвічним супутником страху та розпачу. Морок,  
холод та відчай охопили бідолашного науковця, а серце 
стискалось, пульсуючи віддавало стукітом в животі та в 
скронях.  
Ткач не знав, скільки минуло часу, проте в якусь мить 
його затуманена свідомість вловила якийсь шум на горі:  
спершу – кроки, а пізніше – голоси. Він знову почав гаряче 
молитись, благаючи Всевишнього – відвернути від нього 
погибель.  
Нарешті, кроки почулися зовсім поруч і чийсь хрипкий 
голос сказав англійською: 
– І тут порожньо. Ні трупів, ні – живих. 
Хтось проходжувався складом, відмикаючи дверята 
шафок та оглядаючи всі закутки. 
„Американці! – спалахнула рятівна думка в голові 
професора. – Хто ж іще? Ніхто не вийшов на зв’язок, ось 
і прислали рятівну місію”. 
Професорнапруживзатерплівідтривалоїбездіяльності 
м’язи та суглоби і почав видератися старою, дерев’яною 
драбиною нагору, до люка. 
– Там хтось є, – промовив перший голос. – Чуєш звуки? 
– Чую, хтось є під підлогою, – додав інший. 
Професор Ткач із зусиллям підважив дерев’яний люк 
і на весь голос заволав: 
– Агов! Рятуйте! Я тут! 
Розгрібаючи обома руками звисаючі комбінезони,  
немов гілля ялин у лісі, він вискочив просто на двох кремезних чоловіків у військовій формі. Один із них,  
чорношкірий, запитав: 
– Хто ви? Що тут сталося? 
– Американці!!! Сдава Господу! Ви прилетіли? 
– Швидше припливли, – відповів інший, молодий та 
рудоволосий. – Що тут сталося?  
Професор від хвилювання і пережитого не зміг 
втриматися на ногах і знесилено опустився на підлогу.  
Сльози бризкнули із його очей, і він розплакався,  
здригаючи плечима. 
– Вони... Вони... Вони всіх повбивали! 
Він закрив обличчя руками. Все його тіло тремтіло і 
сам він мав нещасний та пригнічений вигляд.  
Військові переглянулися. В цю мить з коридору до 
складу ввійшов високий чоловік, також у військовому 
сірому камуфляжі. На його смаглявім, не молодім уже 
обличчі було здивування. 
– Хто це? – запитав новоприбулий. 
– Не знаю, сер. Він ще не встиг повідомити, –  
відрапортував рудоволосий.– Ймовірно, хтось ізперсоналу 
станції або науковець, з тих що пізніше доєдналися.  
Командир наблизився до професора і присів перед ним 
навпочіпки. Правою рукою він схопив Ткача за підборіддя 
і підвів його голову: 
– Опиши, хто на вас напав! 
Професор не звернув увагу на грубе поводження і тихо 
пробелькотав: 
– Це китайці! Вони були в закритих шоломах, але всі 
розмовляли між собою китайською. Я дивом врятувався. 
– Ясно, – здоровань відпустив історика і підівся. 
– Сер! – звернувся один солдат, що зайшов з коридору.

– На станції дев’ять трупів персоналу і чотирнадцять 
вбитих „морських котиків”, п’ятеро з них – на дворі. 
– Треба шукати документацію і якнайшвидше плисти 
до підводкої бази. 
– Панове, заберіть мене звідси, благаю! – попросив 
професор, плачучи. 
– Ще щось можете розповісти про нападників? –  
запитав старший. 
Професор мовчки заперечив, хитаючи головою. 
Тоді командир блискавично вихопив із кобури пітсолет і 
розрядив його науковцеві в голову. 
Переступаючи через тіло убитого, керівник групи 
сказав солдатам: 
– Швиденько все тут прочісуйте, а я беру іншу групу 
– і пливемо до входу підводної бази. Зв’язок через радіо.