Глава 18

Глава 18
Залу для гостей бару „Фарадей” оповила легка імла,  
яка застигла в повітрі на рівні середини кімнати. За 
столиками, на підлозі і навіть біля барної стійки лежали 
люди. Вони не були мертвими, а перебували у глибокій 
фазі наркотичного сну, про що свідчило підіймання та 
опускання грудних кліток та звуки сопіння від видихання 
легенями повітря. Мажорна танцювальна музика, що 
лунала з увімкненого музичного програвача, справляла 
враження безглуздості в цьому сонному царстві.  
Китаєць, а за ним – три його поплічники, важко 
дихаючи у распіратори, переступаючи через розпластне 
тіло американського військового біля дверей, увійшли до 
бару. Оглянувши поглядом всіх непритомних, командир 
вказав на тендітну жінку в окулярах, що відкинулась на 
спинку крісла, закинувши назад голову із розпущеним чорним волоссям. Один штурмовик, схопивши її, немов 
іграшку, поніс на руках до виходу. 
Крізь прочинені двері, з коридору виглянула 
Ковальська, зазираючи і прикриваючи обличчя носовою 
хустинкою. 
– Вони науковці? – запитав синтетичним голосом 
китаєць крізь дихальний респіратор, вказуючи пальцем 
на Максима, майора Титаркевича та Остапа Марченка, що 
нерухомо звисали з крісел, сидячи за одним столом. 
– Так, – підтвердила Ковальська, – біохіміки та 
вірусологи. 
– Щось не дуже подібні, – китаєць недовірливо зміряв 
поглядом майора. – Та дарма, згодом про все довідаємось. 
Люди в чорному винесли почергово начальника 
станції, майора та Макса, після чого замкнули за собою 
двері. Одинізних схиливсянадсплячимиі грубо, нехтуючи 
будь-якими медичними правилами, почав просто через 
одяг вводити їм у плече якийсь препарат з одноразових 
маленьких шприців. Першим застогнав Вадим Титаркевич 
ізаворушив очними яблуками під заплющеними повіками,  
а за ним прийшов до тями і Максим, згинаючи затерплі 
ноги в колінах. Через хвилину при тямі були вже всі троє.  
Остап Марченко обхопив голову руками і тихо стогнав,  
масажуючи скроні. 
Амелія, яку ніхто не контролював, схилилася до 
майора і прошепотіла українською:  
– Вони думають, що ви – науковці. Не примушуйте їх 
змінити свою думку. 
В цю хвилину з-за дверей долинули короткі, глухі 
автоматні черги. Диверсанти з безжальною байдужістю 
ліквідували всіх піхотинців та інших працівників станції. 

Ковальська впала на коліна поруч із Титаркевичем і 
прихилившись до його грудей, з розпачу розридалася. 
****** 
На підводній базі „морські котики” були більш 
пильними і охороняли обєкт не відволікаючись ні на 
мить, проте це, на жаль, не врятувало їх від трагедії.  
Виконуючи наказ китайського командира, під загрозою 
розстрілу, Максим, Амелія та Остап Марченко першими 
випірнули з води і зняли свої маски. Ніхто з них навіть не 
намагався подати якийсь знак чи спробувати попередити 
про небезпеку. Це б нікого не врятувало, тільки збільшило 
б кількість жертв. Та й що можуть два, навіть добре 
вишколені вояки, проти восьми професійних командос,  
готових до атаки? 
Максим, а за ним двоє науковців зі скорботними 
обличчями почали повільно підійматися з води на 
пірс. Американці посвітили підствольними ліхтарями 
прибулим у обличчя і, перевіривши допуск, подалися 
на свій облаштований пост, поруч із входом до бази.  
Це стало для них фатальною помилкою. Два ледь чутні 
вихлопи – і гротом розійшовся звук від падіння тіл та 
зброї, яка гучно вдарилася об бетон. 
Після того, як були скинуті гідрокостюми, бранців 
під дулами автоматів скерували до вхідного люку.  
Максим чітко вловлював глибоке дихання наглядача за 
спиною, а ще більше, гострий та уважний погляд його 
очей. Вміння вбивати у цих нелюдів було відлагоджене 
до автоматизму.

Так само швидко розправилися з трьома військовими,  
які чергували за стійкою для охорони. Бідолахи навіть не 
встигли підняти свою зброю, як повалилися з ніг, уражені 
ворожими кулями. Не зважаючи на протести Амелії та 
доктора Гілл, а потім – на їхні слізні благання, нападники 
безжально вбили дизеліста Сала та зв’язківця Макарова,  
які відпочивали в житловому секторі. 
У приміщенні лабораторії командир-китаєць, див- 
лячись впритул, жорстко звернувся до жінок: 
– Негайно зберіть усю наявну документацію з проекту 
„Протей”! Хутко! 
Сандра і Амелія поспішили виконувати наказ, злякано 
озираючись на холодну сталь націленої на них зброї.  
Тремтячими руками вони згортали зі столів аркуші 
паперів, складали їх до товстих журналів досліджень, що 
належали ще попереднім власникам бази. 
– Це все, що було. – сказала доктор Гілл. – Більшість 
інформації – на цих ноутбуках. 
Китаєць побачив на робочих столах чотири ноутбуки 
і батареї живлення до них. В цей самий час майора 
Титаркевича, начальника станції Марченка та студента 
Максима поклали обличчями до підлоги. Один з ди- 
версантів невідступно стояв над ними, слідкуючи і не 
відводячи автомат. 
– Вони всі – китайці, – прошепотів Макс. – Навіть ті,  
що не зняли шоломи. 
– Я зауважив, – відповів тихо майор. – Напевно, це 
щось на зразок „Снігових барсів”20, надто добре вони ви- 
муштрувані. 
20 Спеціальний підрозділ військової розвідки КНР.

– Стуліть ваші пельки! – зашипів тремтячими губами 
Марченко. – Нас можуть убити! 
– На кримінал не схоже, – не помівчав майор паніку 
колеги, – накази виконують з пів слова, всі рухи точні 
та продумані. Це однозначно китайський військовий 
спецзагін! 
– Що нам робити? Що робити? – бурмотів у розпачі 
начальник станції. 
Майор Титаркевич притулив до його плеча свою руку 
і прошепотів: 
– Насамперед зберігаймо спокій і виконуймо всі їхні 
накази. Ми – живі, і це – найголовніше. 
Три китайці, не зодягнувши жодних спецкостюмів 
біологічного захисту, ввійшли до сховища вірусів.  
У руках одного з них був сріблистий контейнер,  
схожий на невелику валізку. Відчинивши покришку 
громізького циліндричного контейнера з зображенням 
грізної емблеми біологічної небезпеки, один китаєць 
увімкнув механізм отримання доступу до матеріалу. На 
старому дисплеї заблимав зелений вогник, одночасно 
під низький звук гудіння із бочкоподібного контейнера 
вертикально піднялася невеличка підставка. Коли біла 
пара розсіялась, – всі побачили десять запломбованих 
пробірок, складених до купи. Руки в чорних рукавичках 
потягнулися до смертоносного скарбу, і він перемістився 
до валізи. Один із китайців виставив якісь параметри 
на маленькому моніторі з боку і зачинив покришку.  
Загорілися три червоні вогники. Люди в чорному взяли 
свою дорогоцінну ношу і попрямували до виходу.