Глава 17

Глава 17
Вони з’явилися, мовби нізвідки. Так ніби саме море 
зматеріалізувало з своїх темних вод стрімкі чорні тіні, що 
швидко наближалися до скелястого берега. Насправді ж 
це були люди в чорному камуфляжі, а суцільні шоломи 
повністю закривали їхні обличчя. Одна мить – і катер із 
безшумнимдвигуномдосяг суші. Загін із восьми командос прудко перемістився на берег і, вдало обминаючи освітлені 
ліхтарями ділянки, немов ягуари на полюванні, рушили в 
напрямку станції, що сяяла вечірніми вогнями.  
Капрал ВМФ США Брок, поклавши свої руки на 
автомат, що звисав на грудях, ритмічно проходжувався біля 
головногокорпусу, чергуючинанічнійвартіта насвистуючи 
якусь веселу мелодію. Від бару долинала гучна музика та 
дзвінкий сміх. Капрал нетерпляче поглянув на годинник:  
23.45. До кінця зміни залишилось – всього п’ятнадцять 
хвилин і тоді його також чекає заслужена пляшка пива, а 
можливо навіть знайомство з тією чарівною американкою 
з Атланти, яка сьогодні в обідню пору, під час перерви 
між нарадами, навіть йому всміхнулася. Її звати Сандра, а 
точніше доктор Сандра Гілл. Він, звичайно, не науковець,  
розумно та красиво говорити не вміє, як ці яйцеголові 
ботаніки, що швендяються цілими днями станцією, проте 
в рідному загоні він показав найкращі результати із 
фізичної підготовки та підводного плавання. А медаль за 
спецоперацію в Пакистані теж чогось таки вартує, її аби- 
кому не дають. 
„Піду перевірю пости, – подумав Брок, – чомусь Гаррі 
довго мовчить, а це на нього зовсім не схоже. Може,  
задрімав?  
Капрал повернув за ріг будинку і став, немов вкопаний.  
Сержант Гаррі Мічнер сидів на землі, спершись 
спиною об пластикову стінку. Його ноги були широко 
розкинуті, а автомат наполовину занурився у сніг.  
– Якого дідька ти тут..., – почав, було, капрал, але 
замовк. 
Сержант навіть не смикнувся і взагалі не відреагував 
на наближення свого безпосереднього командира.

Молодий боєць дивився кудись у порожнечу застиглим 
лівим оком, а правого – взагалі не було. Замість нього 
чорніла невелика діра, з якої витекла і швидко застигла на 
морозі густа, темна кров. 
Капрал Брок миттєво розвернувся, намагаючись 
ринутись до своїх на базу, скидаючи з себе автомат на 
ходу, проте тихий ляск змусив його голову сіпнутись 
до заду і солдат упав на землю, немов підкошений.  
Ворожі диверсанти вийшли з темряви і розділившись по 
двоє, притягнули з різних сторін ще три тіла „морських 
котиків”, склавши їх біля стіни. Керівник групи мовчки 
глипнув на небіжчиків, а тоді коротким жестом руки звелів 
просуватися далі. 
***** 
Метеоролог Михайло Казанович виходив із кімнати 
механікаМикитіваі, зачичиняючизасобоюдвері, промовив 
до нього ще якийсь жарт. Усмішка так і застигла на його 
молодому, відкритому обличчі, коли дві кулі ввійшли 
в його серце. Тихо застогнавши, він упав обличчям до 
підлоги у напіввідчинений прохід. Електрик кинувся до 
нього, аби довідатися, що сталося з другом, але також був 
застрелений вбивцею у чорному. Нападники переступили 
тіла вбитих і почали нечутно крастися довгим коридором 
і, відчиняючи по черзі двері з обох сторін, розстрілювали 
свої жертви, котрі, нічого не підозрюючи, або вже спали,  
або готувалися до сну. 
Професор Ткач, почувши глухий жіночий зойк, ледь- 
ледь прочинив двері туалету в протилежному кінці коридору, з якого мав намір виходити. Поруч, біля дверей кімнати лікарки Крижанівської він побачив двох людей 
в чорній формі,що схилилися над пораненою Софією, а 
в руках тримаючи короткі автомати з глушниками. Сама 
лікарка, впираючись скривавленими руками об дощату 
підлогу та тихо стогнучи, виповзла наполовину із кімнати 
в коридор. Швидкий постріл у голову і нещасна затихла 
навіки. 
Професор, задихаючись від жаху, вишмигнув із 
туалету, ніби переполоханий птах, і кинувся до входу 
на склад лижного обладнання. На щастя, двері складу 
були відімкнені. Ткач не бачив, як один іх диверсантів,  
присівши на коліно, випустив по ньому декілька куль.  
Але нитка життя професора, мабуть, в цей момент не 
повинна була обірватися, кулі в нього не влучили. Він,  
втративши дар мови, швидко замкнувся із середини і 
поринув у складську темряву. А нападники тим часом 
продовжували розстрілювати персонал станції та 
полярників із „Палмеру”, що тимчасово прибули для 
співпраці. Коли підійшла черга до бару „Фарадей”, двоє 
чорних командос видобули із наплічних сумок невеличкі 
циліндричні предмети і, зірвавши з них пломби, закинули 
їх всередину. Через декілька секунд звідтіль почулися 
крики, звуки падаючих предметів. До хвилини часу все 
стихло і командир дав знак, що можна заходити. 
З протилежного боку коридору нападники вели під 
руки розхристану та налякану Амелію. Перш, ніж увійти 
до бару, командир дістав з нагрудної кишені невелику 
фотокартку, на якій були зображені дві жінки, а тоді –  
зняв свій шолом. На Ковальську холодними темними 
очима дивився чорноволосий, коротко підстрижений 
китаєць, приблизно, сорокарічного віку. Сховавши фото, він ідеальною англійською сказав: 
– Доктор Ковальська, ви підете з нами!А де є ваша 
колега Сандра Гілл? 
– Я не знаю. Можливо, в барі, – сльози виступили з 
очей полячки і вона тремтячими руками їх витерла.  
– Окей, зараз перевіримо, – китаєць розвернувся до 
дверей бару.  
– Стійте! Хто б ви не були, я буду з вами співпрацювати,  
тільки при умові, якщо ви залишите в живих моїх друзів!  
– ультимативно вигукнула Ковальська. 
– Можливо, ви, шановна леді, трішки припізнилися.  
Але побачимо, – з цими словами китаєць схопився за 
клямку, відчинив двері і переступив поріг.