Глава 14

Глава 14
15 грудня 
о. Галіндез. Антарктика. 
Антарктична станція „Академік Вернадський”  
навіть у звичайні літні дні буває доволі багатолюдною 
через наплив туристів, а останнім часом уподібнилась 
до якогось альпійського чи скандинавського зимового 
курорту. Широким подвір*ям та коридорами всередині 
корпусів тинявся власний персонал станції, біологи та 
лікарі з „Палмеру”, а від сьогодні – ще й американські 
спеціалісти із абревіатурою на куртках із трьох великих 
літер CDC.13 
Разом із інфекціоністами та епідеміологами прибув 
такожвійськовий загін спецпідрозділу „Морських котиків”  
у кількості п’ятнадцяти чоловік. Окремих кімнат для них,  
не жаль, не знайшлося, тому їх усіх поселили в їдальні, де 
вони могли ночувати у зручних спальних мішках. Вдень 
вони вешталися без діла вздовж скелястого узбережжя 
і своїми тренувальними вправами неабияк занепокоїли 
пінгвінів, що саме висиджували своїх пташенят. На 
протести з боку біолога Джуса та начальника станції 
Марченка, командир „котиків” – підполковник Кук лише 
12 Лк. 3,9 
13 від англ. Centers for Disease Conteal and Prevention – федеральне агентство  
міністерства охорони здоров’я США за контролем та профілактикою  
захворювань.

мовчки насупив брови, а потім розвернув свою могутню 
статуру на сто вісімдесят градусів і з кам’яним виразом 
на обличчі пішов геть. Проте тренування перенесли вглиб 
острова, поблизу льодовика, де бійців ніхто не бачив і 
вони нікому не заважали. 
Майор Титаркевич потоваришував із американцями 
і годинами вправлявся разом із ними в відпрацюванні 
техніки рукопашного бою та фізичних вправ. Крім того,  
він старався знайти час, щоб десь перестріти польську 
красуню, а водночас і вчену Амелію Ковальську. Вона,  
побачивши незграбні спроби залицяння майора, зм’якла 
серцем і залюбки проводила час у розмовах із ним за 
чашкою чаю чи під час прогулянки територією станції.  
Проте вільних хвилин на романтику майже не було.  
Ось і тепер у кімнаті, де молоді люди мило розмовляли,  
влетів Максим і, випереджуючи обурення свого шефа,  
випалив: 
– Я дуже перепрошую, проте доктор Сандра Гілл 
скликає всіх до конференц-зали. 
– Що за поспіх? – невдоволено буркнув майор. – Під 
час сніданку ніхто про це не попереджав. 
– Вони налагодили відеозв’язок із штабом СDС в 
Атланті, – пояснив Макс. – Хочуть обговорити результати 
досліджень і прийняти якесь важливе рішення. 
– Треба йти, – Амелія легкою ходою, немов кішка,  
пройшла до коридора, через невеликий просвіт між 
Максимом та дверми. 
– Гаразд, робота перш за все,– майор посунув свого 
помічника за поріг, а тоді замкнув за собою двері.

***** 
– Зверніть, будь ласка, вашу увагу на це зображення!.. 
Висока, темноволоса жінка натиснула на пульт і 
на великому, натягненому екрані з’явилася картинка із 
якимись закарлючками. 
– Знайомтесь, це – вірус геморагічної лихоманки 
Марбург, рідний брат сумнозвісної Еболи. Вони 
обоє належать до родини філовірусів і є одними із 
найнебезпечніших збудників у відомому нам світі. Хоча,  
за останніми даними, існує ще близько трьох тисяч 
некласифікованих вірусів. 
Доктор Гілл надпила зі шклянки води і, поправивши у 
чорній оправі окуляри, продовжила: 
– Отже, якщо смертність від захворювання легеневою 
чумоюскладаєдвадцятьвідсотків, авіспою – тридцятьп’ять,  
зараження еболою чи марбургом забирає від п’ятдесяти до 
дев’яносто процентів життів людей, що захворіли.  
З великого комп’ютерного монітора, що стояв поруч і 
забезпечував онлайн відеозвязок, заговорив престарілий,  
лисуватий професор. 
– Тобто, ви хочете сказати, Сандро, що у вірусосховищі,  
яке знайшли наші українські колеги, був вірус лихоманки 
Марбург? 
– Не зовсім, професоре Джонсоне, тобто так, віруси 
Марбурга тут, звичайно, є, але ми виявили дещо інше,  
набагато серйозніше та небезпечніше, а якщо точніше, то 
– генетично модифікований вірус Марбурга, якого ми не 
знали дотепер. 
– Тобто, як генетично модифікований? – перепитала 
коротко підстрижена, пенсійного віку професорка із СDС-центру, що сиділа з іншого боку екрану.- Якщо я не 
помиляюсь, лабораторія діяла тільки до 1971 року, то про 
яку генетичну модифікацію йдеться?  
Доктор Сандра Гілл перемкнула інший слайд і 
продовжила: 
– Уявіть собі, що ця таємна наукова лабораторія 
вже наприкінці шістдесятих років експерементувала із 
генами та створювала генетично модифіковані віруси,  
випереджаючи весь науковий світ на десятиліття! 
В залі засідань у Атланті стурбовано загуділи багато 
голосів. Науковиця дочекалася, поки люди вгомоняться, а 
тоді оголосила: 
– Для короткої історичної довідки слово має професор 
історії Євген Ткач. 
– Дякую, колеги, – професор вийшов до імпровізованої 
кафедри. – Отже, я маю вам, панове, повідомити, що 
ми з доктором біохімії Остапом Марченком увесь 
цей час перебирали та перекладали документи, взяті з 
підводного човна U-890, який дотепер вважався зниклим 
безвісти. Таким чином, і субмарина, і вся таємна база 
належали повоєнній нацистській організації ОDЕSSА,  
про яку більшості з вас відомо і інформація про неї є у 
вільному доступі. Ми зясували, що близько 1960 року 
в ряди неонацистів примкнули латиноамериканські 
наркобарони з Колумбії та Венесуели, які почали потужно 
фінансувати біологічні наукові дослідження. У нас є 
документальні підтвердження, – професор підняв над 
головою стос пожовклих паперів, – що в 1967 році спалах 
геморагічної лихоманки у місті Марбург, що в Німеччині,  
був біотерористичною акцією помсти нацистів своїм 
співгромадянам за те, що вони відвернулися від ідеології гітлерівського нацизму. Група вчених-диверсантів 
надіслала заражених мертвих мавп німецьким науковцям 
для досліджень із підробленою документацією. Наслідки 
ви знаєте: двадцять дев’ять інфікованих, семеро з 
них померли. Хворобу тоді вдалось локалізувати та 
знешкодити, проте нові випадки траплялися в Хорватії,  
в Південно-африканській республіці, Кенії, Уганді та 
Зімбабве. У дев’яності та двотисячні роки відбулися 
великі епідемії лихоманки Марбурга в Конго та в Анголі 
із сотнями померлих. Летальність склала тоді близько 
вісімдесяти відсотків від усіх захворілих. Проте чи мають 
до цього відношення наші горе-генетики, нам нічого 
наразі не відомо. 
Професор Ткач зібрав свої папери до товстої папки і 
зняв окуляри. 
– Дякую, пане професоре, – сказала доктор Гілл,  
– якщо ні в кого не має запитань, то ми продовжуємо 
далі. Запрошую до слова Амелію Ковальську, доктора 
молекулярної біології із польської станції „Арцтовський”.  
Доктор Ковальська за минулі дні ретельно вивчила 
журнали лабораторних дослідень таємної бази і прояснить 
нам деякі моменти, пов’язані з предметом досліджень, які 
на ній проводились.  
– Добрий день, панове, для мене велика честь –  
доповідати перед світилами сучасної біологічної науки,  
із деякими з вас я мала можливість познайомитись на 
Міжнародній науковій конференції з питань вірусології у 
Монреалі минулого року. 
Амелія Ковлаьська поклала перед собою розкритий 
ноутбук і, виструнчившись, окинула поглядом всіх, хто 
був у залі, а також не оминула увагою монітори з онлайн-трансляцією з офісом СDС в Атланті. Зауваживши майора 
Титаркевича в закутку біля дверей, вона ледь помітно 
всміхнулася і підправила зачіску. 
– Дослідження, які у минулому провадила група 
вчених біологів на цій базі, є надзвичайно серйозними 
та небезпечними. Всі дослідники, без винятку за це 
заплатили своїм життям. Згідно із записами в журналах,  
технічний працівник лабораторії Хуан Санчо Рамірес,  
під час годування тварин, був укушений інфікованою 
мавпою і нікому про це не повідомив. У ті часи ще не 
було протоколу щодо заборони пересування працівника 
наодинці в лабораторії четвертого рівня небезпеки.  
Відповідно працівник Рамірес інфікував всю базу,  
включно із військовими моряками підводного човна, який 
саме прибув з плавання. 
– Вірусом Марбурга? – запитав професор Джонсон 
через монітор. 
– Не зовсім, – відповіла Ковальська. – За чотири роки 
від 1967 до 1971 року місцеві науковці фундаментально 
попрацювали з вірусом і суттєво змінили його генетичний 
код. Можливо, на початку це справді була геморагічна 
лихоманка, яку згодом назвали на честь німецького міста 
Марбург. Допускаємо також, що її таки було завезено з 
екварторіальної Африки, де нею в природі хворіють зелені 
мавпи виду Chlorocebus aethiops. Проте цикл штучних 
мутацій та змін у структурі РНК поклали початок 
цілковито новому штаму вірусу, якого вірусологи досі 
ніколи не бачили 
Амелія перегорнула свої аркуші, що лежали поруч 
на столику і, витягнувши один, поклала його поверх 
інших.